1. Хто їхній трофей

Сиджу за білосніжним столиком, обкантованим золотавим металом, у літній терасі кафе «Розалі», навколо якої заквітчано милими рожевими квіточками, що створюють казкову атмосферу. У руках тримаю меню, хоча ще жодного разу не заглянула в нього, бо використовую лише як щит, щоб крадькома роздивитися трьох осіб за дальнім столиком у VIP-зоні. Три чоловіки. Орли. Мабуть, бізнесмени. Кожний виглядає поважно. Усі в ділових костюмах, але різного пошиття. Коли я тільки-но прийшла на терасу, не звернула на них увагу, але коли вони всі троє голосно засміялися, це притягнуло погляд. 

Враз у моєму полі зору ще й з’являється жіноче обличчя з довгими віями та неприродно пухкими губами. Це моя подруга, саме на неї я весь час чекала.

— Аделіно, у тебе ж окуляри є, — Ніка бере зі столу мій чорний із синіми відблисками аксесуар і простягає, тихо посміюючись. 

Тепер ніяковію. 

— Я не спостерігала за ними.

— Авжеж. Лише відволіклась на годинку-другу. Зрозуміло, — продовжує сміятися Ніка, а тоді підсідає ближче й натхненно бере мене за руку. — Якщо що, я з тобою! — вона натягує на себе мої улюблені масивні окуляри й непомітно роздивляється трьох чоловіків, які щось бадьоро обговорюють і при цьому попивають спиртне із широких келихів. — А що, мені вони подобаються. Породисті, як я люблю. У тебе є смак, люба. Треба знайомитися!

Моя соціофобія одразу ж нагадує про себе, тому забираю окуляри й переводжу тему:

— Спочатку щось замовимо, — впираюся поглядом у сторінку меню. — До речі, як відпрацювала? І чим цього разу? 

Подруга здіймає вище стола свою блискучу завдяки спеціальним засобам засмаглу ніжку в босоніжці на підборі, демонструючи її у всій красі. 

— Ось. Сьогодні фотографували мої ніжки для нової колекції туфельок від «Дікаро», — гордовито видає, і я молюся, щоб вона якнайшвидше опустила свою кінцівку й не соромила нас. Є підозра, що Ніка навмисно так зробила, щоб привернути увагу люду, особливо тих трьох красунчиків. 

— Он як. І ти, як завжди, випросила собі бодай пару? 

У відповідь подруга засмучено зітхає, вип’явши губки. 

— Не цього разу. Але гроші мені потрібні не менше. Якось маю протягнути, допоки не знайду заміну своєму Альберто. 

Ще нещодавно Ніці зовсім непогано жилося за океаном зі своїм багатієм. Але, як виявилося, він на неї серйозних планів не мав і вона лише була однією з багатьох його ляльок. Тепер подруга повернулась сюди, у Розвальд, і працює моделлю. Щоправда, лише окремих частин тіла, оскільки з недавніх пір її сідниці не вписуються в модельні параметри. А ще Ніка щиро сподівається найближчим часом знайти заміну Альберто, і з такою яскравою зовнішністю вона має всі шанси: пухкі вуста, чорне пряме волосся майже до попереку, довгі ноги. А розкішне завдяки пластиці декольте взагалі треба окремим пунктом виділити. Це таки два величезних плюси.

На відміну від Ніки, я на столі пластичного хірурга ніколи не лежала. І не планую, бо ні на що не скаржусь. Природа не обділила зовнішністю та й жіночністю, от тільки сміливості бракне, тому на особистому фронті досі ніколи не щастило. Або це мій образ так відлякує протилежну стать, бо багато хто вважає, що синє волосся, стрижене під каре (хоча то насправді перука), — це дивацтво, але ж я не підліток, щоб робити подібне лише заради привернення уваги. Це мій образ! Незвичний, неповторний… Принаймні так запевняє мій найкращий друг Ніколас, який вже давно зробив собі славу іміджмейкера й наразі є одним із найпопулярніших стилістів Розвальду. Насправді його звати Миколай, але хто про це знає? Називається Ніколасом — і всі впевнені, що так і є. Дивак він, звісно, ще той, але щось та й знає, якщо спромігся сягнути вершини, а тепер ще й мені, стилісту-початківцю, допомагає. І, у принципі, Ніколаса витримати можна, коли він не одягає підбори. Але це вже інша історія.

— Ой, а це не той тип, на якого ти колись працювала? — Ніка ляскає мене по руці й показує напрямок поглядом. — Поглянь, наче схожий.

Тепер я одягаю окуляри й спрямовую погляд до VIP-зони з поважними гостями й помічаю, що до них підходить четвертий. Тисне руку кожному й тільки тоді статечно сідає. 

— Господи… Це він — Ельдар, — зітхаю, а саму аж у жар кидає. 

— Ти ж із ним зустрічалася, так? — уточнює Ніка.

— Насправді ні, точніше… Думала, що так, але, як виявилося, він про це й гадки не мав. Я ж була його помічницею. Навіть не хочу про це згадувати.

А самій у голову одразу ж стріляють спогади, і цей бурхливий потік згадок не вдається зупинити.

 Ельдар — високий темноволосий чоловік із чіткими рисами обличчя. Трохи вдумливий і неймовірно впевнений у собі. Своїх рішень взагалі ніколи не змінює. Керує компанією, яка йому дісталася від дядька, але рідко просив мене зробити щось, що стосувалось безпосередньо роботи. Хіба видрукувати якісь не дуже важливі папери чи щось відсканувати, але здебільшого я купувала йому продукти, інколи готувала, приносила одяг із хімчистки й таке подібне. У ті часи я чіплялася за будь-яку роботу, щоб мати змогу оплатити однокімнатну квартиру, яку винаймала сама. Я ж не місцева, з провінції, але в тій захаращеній місцевості, звідки прибула, свого майбутнього не бачила. От і вирішила випробувати удачу в Розвельді. І таки нарешті пощастило, дякуючи Ніколасу. Тепер я — стилістка в агентстві іміджу «Акцент» і з недавніх пір ще й шоперка, яка, прогулюючись із вельможними пані крамницями, допомагає створювати образи, що відповідають останнім модним тенденціям. Нещодавно вже й квартиру змогла власну придбати, і про минулі підробітки більше не згадую, як і про Ельдара, з яким мала особливі стосунки. Його поява мене зовсім не тішить, як і його проникливий погляд, який тепер відчуваю на собі.