Розділ 15. Шантель

Через годину ми вже стояли на палубі непримітного корабля в бухті Кастлінії.

Пара виходила з труб, перемазані робітники тинялися по різних поверхах, поки я була надана самій собі. Точніше як. Собі й Ладрону — він не відходив від мене ні на крок, знову перетворившись на справжнього себе.

Доброго, милого, турботливого, часом навіть із перебором ласкавого і з поглядом відданого пса.

Я сперлася на бильця палуби й дивилася на горизонт, поки Ладрон поправляв плед на моїх плечах. Мені, нарешті, запропонували одяг на заміну того, що я носила. Тепер на мені красувалася бавовняна сорочка й такі ж штани. Виявляється, у людських країнах жінки носили те, що зручно, і не були прикуті до одного виду моди.

Мало б тішити?

— Вибачте, що так повівся з вами в головному корпусі, — першим порушив тишу Ладрон, — мені було важливо, щоб Кронід повірив нашим словам. Ми не хочемо війни. Ми хочемо лише найкращого результату для всіх.

— Ви в це вірите? — я скоса подивилася на чоловіка, але він не став зустрічати мене поглядом.

Ні, він розумів, що його правда була приправлена брехнею. Навряд чи дракони нападуть на Кастлінію просто так, а навіть якби це сталося, то чи зупинився б Арт, коли зрозумів, що мене відвезли ще далі? Через воду. В Алінґдон.

— Я вірю в те, що ми занадто довго ненавидимо одне одного, Стефані, — якось потаємно прошепотів Ладрон.

Не відводив очей від води, але якось непомітно наблизився до мене. Я чула його дихання зовсім поруч, у ніс ударив запах чистоти й мила.

— Коли я потрапив у Парваті вперше, то ненавидів це місто, — він гірко хмикнув. — Бо мене навчили ненавидіти. Мені казали, що дракони зарозумілі, самозакохані, і все, що їх цікавить — гроші та влада.

— Поки що не бачу, у чому з вами посперечатися, — вимушено хмикнула я, але чоловік лише похитав головою.

— Вони глибші, Стефані, вони більші. Мені дуже шкода, — його голос на мить зірвався, але Ладрон швидко взяв себе в руки, — що ви не знали Шантель. Вона… — він опустив очі, — навчила мене любити драконів. Показала, що не всі погані. Не всі мріють стерти людство з лиця землі.

— І все ж її вбили саме дракони.

Точніше один. Брат принца.

— Я ніколи не пробачу стофа Маркуса за це, — Ладрон став серйознішим, повернувши погляд до безкрайніх вод. — Як думаю про це…

Його кулаки стиснулися — у мене перехопило подих. Чи звинувачував він себе в загибелі попередньої власниці мого тіла? Чи звинувачував у тому, що не був удома, коли все сталося?

Вітер тріпав хаотичні пасма Ладрона. Хотілося доторкнутися до його волосся. Відтоді як ми залишили Парваті, чоловік перестав кашляти й колір обличчя майже повернувся до норми. Але глибоко посаджені зморшки нікуди не поділися. Волосся лише підкреслювало їх, падаючи на запалі щоки.

— Виною тому тисячолітня ненависть… — тихо промовив Ладрон.

Тілом пробігли мурашки — я затамувала подих, слухаючи кожне слово чоловіка.

—… й одного разу я сподіваюся стерти її. — Ненависть? — Чого б то не було варто.

— Якщо людям і драконам не вдалося зробити це за тисячі років, то чому вдасться вам? — слова з іронічною здогадкою лилися з моїх вуст.

— Тому що цього разу в мене є ви.

Я примружилася, уважно вдумуючись у слова чоловіка. За його словами викрадення було заради мого ж порятунку. Адже мені потрібно було повернутися в рідний світ, чи не так? Тоді як я могла взяти участь у порятунку цього світу? І головне питання: чи хотіла я цього?

— Як же, — голос захрипів, — я зможу це все змінити?

Ладрон, нарешті, відірвав погляд від води й підійшов ближче. Його руки обвили мої крижаним дотиком, викликаючи мурашки. Чоловік усміхнувся і поправив неслухняний локон, що вибився з мого наспіх зав’язаного хвоста. М’яко провів уздовж щоки.

Я не дихала. Я забула як дихати, примагнічена болем у сірих очах. Він дивився на мене, але бачив нібито зовсім іншу людину — ніби дивився наскрізь.

— Просто будьте собою, Стефані, — хрипло шепотів він, — живіть, насолоджуйтеся, кохайте.

Отруйне запитання крутилося на язиці, і мені треба було прикусити себе, щоб не вимовити цього вголос. Я тільки домоглася довіри з боку Ладрона. Зараз псувати це було б небезпечно — він міг знову вдягнути на мене намисто, замкнути в каюті і ставитися, як до справжньої полонянки.

— Адже я все одно повернуся у свій світ, — я торкнулася рукою його грудей.

Чоловік здригнувся. Я відчула, як забилося його серце, як він уривчасто видихнув від такого простого, майже невинного жесту. Усередині все стиснулося.

— Але поки що ви тут, — гірко усміхнувся він. — А значить зможете показати людям і драконам, що необов’язково ненавидіти одне одного.

— Як Шантель? — вирвалося в мене.

Я мало не чортихнулася. Надто болюча тема, надто слизьке питання — я відчувала, що можу втратити ту тендітну довіру між мною і Ладроном. Відчувала, що можу загнати себе в безвихідь, з якої я не отримаю бажаного. Свободу вибору.