Розділ 14. Артальд

— Напад? — повторив я вголос, тільки щоб упевнитися в тому, що мені не почулося. — Ти впевнений, що не помилився?

— Ніяк ні, стофе Артальде, дані розвідки, — махнув головою молодий гонець. — Біля кордонів стоїть армія магів, готується їхня передова зброя, пересувні апарати.

Королева коротко зітхнула і з тривогою подивилася на мене. Не на короля — він був надто старий, щоб вести армію в бій. Цей обов’язок мав лягти мені на плечі, якщо батько, звісно, не побажав би іншого.

Й один присутній у залі безумовно хотів цього.

— Я поведу армію, батьку, — підірвався зі стільця Маркус. В очах свербіло бажання.

— Про що ти, сину? — здивовано підняв брови король. — Тобі краще при дворі залишатися, ти ж майже ніколи не залишаєш замок.

— Але…

— Генералом буде Артальд, це не обговорюється, — похитав головою стоф Етьєнн і підкликав мене ближче до мапи.

Він хотів обговорити план наступу, бо з огляду на гірську місцевість і наші розклади нападати варто було першими. Забрати на себе перевагу. Я слухав короля і ритмічно кивав, хоча в душі абсолютно не був згоден із ним.

По-перше, у столичному місті Кастлінії все ще перебувала Шантель. Послав би я полчища драконів знищувати полум’ям людське місто, знаючи, що моя кохана там? І по-друге…

— Я думаю, що це пастка, батьку, — вислухавши викладений план короля, я висловив свої підозри. — Якщо ми нападемо першими, то нам не уникнути наслідків потім, коли союз стане можливим.

— Боягуз, — фиркнув Маркус, — ми просто втратимо перевагу в тупому очікуванні, а потім — драконів, землі, гроші.

— У довгостроковій перспективі в нас більше ресурсів для битв, — став на мій бік король. — Гаразд, Артальде, збери всі наші військові сили й готуйся до нападу біля Кастлінії. А ти, Маркусе, спробуй дізнатися більше про цього Ладрона. Навіщо він викрав дівчинку?

У мене було кілька теорій, але вголос обговорювати їх я не збирався. Спочатку потрібно було зібрати армію з решти воїнів, що залишилися після Сокола, — і з ними вирушати до Кастлінії. Але в замку мені потрібні були вуха.

Біля самого виходу я пальцем поманив до себе альта Тома. Він смикано озирнувся в бік винного глечика — у нього ж був наказ? Зваживши сумніви, хлопець кивнув своїм думкам і швидко вибіг, поки Маркус щось упевнено віщав батькові. Залишалося сподіватися, що ні до чого він його схилити не зможе, поки я буду зайнятий справами.

Я йшов у бік голубника на даху замку — там я міг скласти і відправити накази всім керівникам військових підрозділів, зібрати якомога більше людей. Я міг би, звісно, полетіти в драконі, але тоді нашу з Томом розмову легко можна було підслухати. Тож, схопивши хлопця за комір, я поволік його в голубник.

— А тепер розповідай усе, що ти знаєш, — кинув йому, поспішно складаючи необхідні листи.

— Так, а що може знати такий простий альт, як я, стофе?

— Точно більше, ніж простий подавальник вина, — резонно зазначив я, виразно піднявши брови.

Сподіваюся, прозвучало досить загрозливо, щоби переконати хлопця співпрацювати. Судячи з побілілого кольору обличчя — спрацювало.

— Не вважайте-с за зухвалість, — боязко почав Том, і навіть гикнув від страху, — але я маю всі підстави вважати-с, що жодного нападу Кастлінії не буде.

Я задоволено хмикнув. Не помилився ані у своїх судженнях, ані в інтуїції щодо Тома.

— Тобто ти смієш перечити королівському гінцеві? — показово насупився я.

І нехай слова слуги ідеально лягали на моє власне сприйняття — я мав перевірити цю теорію на все підводне каміння.

— Смію-с, — зовсім знітився Том, — у прикордонному місті Кастлінії навряд чи збереться з тисячу воїнів, а основні сили вони давно відправили до Алінґдону.

— Звідки інформація? — остаточно відволікшись від паперів кинув я.

Схрестив руки. Ледве стримувався, щоб не усміхнутися від азарту. Та малий вчинив не так, як я очікував, викликавши в мене одночасно повагу і сміх.

— А що мені буде за це, стофе Артальде?

Безсмертний він, чи як?

— Ти вирішив торгуватися з принцом? — я відверто розсміявся.

— Смію, стофе, — упевнено кивнув Том і навіть схрестив руки на грудях — подібно до мене. — Усе, що я вам сказав до цього, було через мою міцну дружбу з альтою Шантель. Хочете знати більше — платіть.

Я похитав головою. Сміх сміхом, але хай пам’ятає про своє місце.

— Як тобі щодо ув’язнення за приховування інформації державної ваги?

— Призначте мене своїм секретарем і по руках, — відрізав Том голосом справжнього торгаша.

— Ну ні, так ні, — показово знизав плечима й повернувся до своїх паперів. — Поклич Сокола на виході. Можеш, загалом, одразу йому здатися.

— Г-гаразд! Гаразд! — позадкував Том, боязко озираючись на двері, за якими, звісно, не було Сокола. Але сам слуга про це не здогадувався, а тому тихо пробурчав: — неможливо з королівською родиною справу мати.

Я мовчки очікував інформації. Хлопчик зітхнув і підійшов близько-близько, почавши тараторити все, що знав. А цього було багато, бо він фігурував у справі про шпигунство не просто так.