Розділ 12. Артальд

Я уважно оглянув зал. Погляд короля був зосереджений на мапі місцевості, що лежала на столі в центрі залу. Там не було розкладу бойових сил чи інших стратегічних ресурсів, лише гола земля із зображенням гір, річок і назвами держав, що ворогували одна з одною споконвіку.

Батько переживав. Я бачив це по бровах, що зійшлися на переніссі, по стиснутих губах і тремтячій руці з переплетеними пальцями королеви.

Стофа Етьєнн мала величний і ніжний вигляд — здавалося, усі ці справи мирські зовсім не чіпали її владущу душу. Чи могла вона бути тим ляльковиком, що смикав ниточки? Що підштовхнув Місаріель до дій?

І ще залишався мій брат.

Маркус сидів праворуч від матері й періодично підкидав у повітря виноградинку — тільки для того, щоб дбайливо спіймати її між двома пальцями, не розчавивши в польоті. Поводився так невимушено, ніби розмови про торговельний союз щойно й не було зовсім.

Я зловив його дивну поведінку очима і відчув ще чийсь погляд. У глибині кімнати стояв Том і хитро посміхався мені, немов передавав таємне повідомлення. Тільки ось я ні чорта не розумів у всій обстановці.

Прокашлявся.

— Мою наречену викрадено, це не змінилося, — я гучно смикнув стілець і сів на нього, задумливо провівши пальцем по краю мапи. — Ладрон відвіз її за кордон Кастлінії.

— Але гарсита Місаріель сказала…

— Гарсита Місаріель помилилася, — я перебив батька, що суперечило етикету. І все ж мені слід було бути жорстким, різким.

Моє завдання, як сина, як принца, як майбутнього короля — було не дозволити нинішньому правителю бути обдуреним своїми ж громадянами. Підняв погляд на батька. Він теж перестав розглядати мапу й вів зі мною мовчазний діалог. У його погляді читалося все.

Гарсита помилилася? Як так? Чому побігла доповідати про те, у чому не була впевнена? Чому не дочекалася короля? Занадто багато чому, відповіді на які я не мав. Я похитав головою, і батько розчаровано видихнув.

Мабуть, очікував, що я відповіді все ж знайшов.

— Упевнений, що ти не просто злякав дівчинку? — пролунав голос Маркуса.

Як же до біса він мені осточортів. Я ледь не вилаявся. Його спотворена посмішка, вигнуті губи, примружені очі. Маркус намагався викликати в мене агресію, щоби потім виставити некомпетентним в очах батька. Мовляв, дивіться, королю, принц не тільки не знайшов відповіді на ваші запитання, а й зовсім не здатний контролювати себе.

Нестерпний дракон.

— Сам подумай, — спіймавши мою увагу, продовжував брат, — її тут і труїли, і на суд відправляли. Та й удома робота в дівчинки не цукор. Я б не здивувався, якби вона віддала перевагу людському правителю перед… правителем драконів.

Моя брова вигнулася.

— То може ти й організував її викрадення, щоб життя в неї було солодшим? — хижо запитав я, обертаючи зброю Маркуса проти нього самого.

Варто тільки йому вийти із себе, варто тільки вибухнути… Вогонь спалахнув у його очах.

— Досить! — вигукнула королева і встала зі свого місця, закликаючи нас до миру.

Маркус присмирів. Вогонь згас. Я невиразно цокнув язиком.

— Ви — брати, і в скрутну хвилину маєте бути разом, — стофа метала блискавки очима, вичитуючи нас, як малих дітей.

Відчитуючи нас так, як робила все наше життя.

— Якщо Артальд каже, що його наречену викрали, значить, так воно і є, — додала королева, перш ніж повернутися на своє місце.

Вона запитально подивилася на короля, але той лише видихнув. Втручатися не збирався — як завжди. І це дратувало не мене одного. Стофа Етьєнн сіла на своє місце й потягнулася до келиха з вином, щоб загасити пожежу всередині. Вона завжди ненавиділа наші чвари з Маркусом.

Але самого Маркуса це ніколи не зупиняло.

— Її відвезли в Тотрію? — хрипло вимовив король.

Я похитав головою і піднявся ближче до мапи. Тицьнув у вузьку ділянку, що впиралася в безкраї води.

— У Кастлінію. Мабуть, звідти Ладрон відвезе її в Алінґдон водою, — я провів пальцем по можливому маршруту.

Повернув руку до краю столу. Шумно видихнув. Ситуація виглядала патовою.

— Нам, — поправився, — мені було завдано смертельної образи. Мою наречену викрали в день заручин.

— Що, технічно, не робить її твоєю нареченою, — у самий келих вина — так, щоб тільки я почув — пробурмотів Маркус.

Мої зуби заскрипіли.

— Ми не можемо проігнорувати це, батьку! — мій кулак стиснувся.

— Я і не кажу ігнорувати це, — стоф шумно видихнув і сплів пальці між собою.

Він не відривав погляду від мапи. Він не дивився ні на мене, ні на Маркуса — здавалося, у цю хвилину навіть його власна дружина не цікавила стофа Етьєнна. Тільки мапа. Тільки землі, які стали мимовільними учасниками конфлікту двох рас.

Король знову важко видихнув.

— Якщо ми нападемо на Кастлінію…

Батько не розглядав варіант не нападати, що мене заспокоїло. Він лише будував план найкращого результату — з мінімальними жертвами, з мінімальними втратами.