Шляхетна полонянка

Розділ 11. Артальд

Під грайливе насвистування вітру я приземлився на дах Парватського замку. Продовжувати гіпнотизувати кордони Кастлінії в надії на повернення Шантель було безглуздо. Та й не був я з тих людей, що покірно б чекали рішення долі. Ні. Я звик усе вирішувати своїми руками.

Пара розійшлася вздовж мого тіла, зменшуючи мене в рази. Золота луска розчинилася в повітрі, і я залишився стояти єдиний із природою в тому вигляді, у якому вперше побачив світ. Слуги поспішили до мене з накидками, але не вони одні спостерігали за моїм перевтіленням.

У дверному отворі стояла гарсита Місаріель. Я бачив, як жадібно дивилися її очі на моє тіло, як розкрилися вологі губи, як потягнулася вона до мене всім своїм єством. Я відвернувся.

— Стофе Артальде! — покликала мене дівчина, смиренно опустивши вії. Рум’янець вкрив її щоки — мабуть, здогадалася, що я спіймав її на підгляданні.

— Я поспішаю, гарсита.

— Я взяла на себе таку сміливість тримати в курсі вашого батька, стофа Етьєнна, — слова ніжною мелодією лилися з її вуст, — він знає про втечу альти Шантель.

— Про викрадення, — різко відрізав, фізично утримуючи себе від дріб’язкового бажання придушити дівчину, — не знав, що гарсити нині підробляють гінцями.

Я збільшив відстань між нами, прямуючи всередину замку — і закінчуючи тим самим розмову.

— Стофе! — знову спробувала зупинити мене Місаріель, але мені вже набридли її промови.

— Я не потребую ваших послуг, гарсита, — кинув їй через плече, віддаляючись у лабіринтах замку.

Боже збав тримати її поруч із собою та військовими планами країни. Утім — я перетинав коридори в людській іпостасі, щоб мої думки було чути тільки мені — ув’язнити гарситу зараз було б помилкою. Чи діяла вона сама? Навряд чи. Дівчина її віку не змогла б обкрутити мене навколо пальця — принаймні, моє травмоване его хотіло в це вірити. Хтось стояв за нею. Хтось уміло керував її вчинками. І цього когось спіймати було куди цінніше за гарситу Місаріель. Тож я дав їй піти.

Біля дверей зали засідань я сповільнив крок. Мені не можна було знову дозволяти своїм емоціям брати гору — не тоді, коли довкола злі язики діяли у своїх інтересах. Рука потягнулася до ручки й завмерла на півдорозі.

—… торговельний союз. — Донеслося до мене з-за зачинених дверей.

Підслуховувати недобре. Якби хтось зі слуг проходив зараз повз, то напевно донесли б потім про це королю. Але в коридорі нікого не було, і я міг дозволити собі розкіш секундного підслуховування. Завмер, забувши, як дихати.

— Ми втратимо не тільки союзника, а й постачання лікарського зілля, — впевнено лунав голос мого брата.

Я насупився. Відколи це Маркус цікавився чимось окрім жінок, вина та музики?

— Ми завжди можемо закуповувати їх у Фенга або Сіана, — хрипів голос короля.

— Вони запросили божевільні суми, батьку, наших поставок металу не вистачить, щоби покрити ці витрати.

— Але їм метал потрібен ніяк не менше, ніж нам — зілля.

У коридорі почувся шурхіт, але спокуса дізнатися, що ж задумав мій брат, була надто великою. За все своє життя я не чув, щоб він цікавився справами держави. Ба більше — я навіть не думав, що Маркус міг відрізнити назви людських країн, що вже казати про наявність чи відсутність у нас торговельних угод із ними.

Звідки такий інтерес саме під час загострення конфлікту між расами?

— Стофе Артальде, а ви, виявляється, пустун, — почув я грайливий шепіт у себе за спиною.

Рука сама потягнулася до кинджала, що висів на поясі. Хтось підійшов до мене зі спини? З фамільярним голосом? Сокіл був у від’їзді, тому я діяв швидко й без зволікань. Лезо вперлося в шию незнайомця.

Наскільки ж великим було моє здивування, коли я моргнув і побачив перед собою дитину. Малюк, років дванадцяти, з глечиком вина й закусками на підносі.

— Відколи дітям дозволяють підносити вино?

Запитання вирвалося швидше, ніж я встиг його усвідомити. Мені, мабуть, варто було б запитати хто він, що тут робив і за яким правом так відгукувався про принца. Утім, очі хлопчика здавалися підозріло знайомими.

— З тих, що я не дитина, стофе, а вельми шанований член суспільства, — прохрипів він і додав із показною скромністю, — у своїх колах, звісно-с.

Переконавшись, що слуга не був небезпечним — він міг ударити мене хіба що тацею або глиняним глечиком — я опустив ніж. Але витримка в хлопця, варто зазначити, відмінна. Не злякався, не здригнувся — навіть не моргнув жодного разу.

— Я — альт Том, мій принц… — спокійно усміхнувся хлопчисько і випростався.

Мені привиділося? Ледве слуга випростався, як став схожим на статного молодого юнака з прозорливим поглядом і гострим розумом. Де дитина, що була до цього? Брови зійшлися на переніссі.

— Ми вже зустрічалися-с. На суді.

— Крадій м’ясних стегенець! — пригадав я.

Слуга був цінним свідком на користь Шантель. І вона йому довіряла. Втім вона повірила чомусь і Ладрону. То чи можу я довіряти її судженням?

— Окосту, я попрошу! — гордо випростався альт Том. — І розкрив злочинну схему шпигунства. Тож мене підвищили до подавальника вина.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше