Розділ 10. Шантель

Оглушливий звук ляпаса луною відбився від стін.

Ладрон не позадкував, не схопився за щоку й навіть не дивився з провиною. Червоний слід проявився на його шкірі.

— Я заслужив, Стефані, і вкрай винен, — він не дивився мені в очі, — але дозвольте мені все ж завершити ритуал.

Дозволяти я нічого не збиралася. Ні, я відчувала пекуче бажання просто зараз перетворитися на дракона, розірвати пару-трійку необтесаних мужиків і полетіти світ за очі, обійнявшись з артефактом. Оселилася б десь на віддаленому острові й дуже сильно мала б на оці всі їхні наміри в бік моїх губ.

Тільки маленький тоненький голосок здорового глузду пропищав, що я вже у всю канитель вплуталася і добре було б додивитися, чим це все закінчилося б. Важко видихнувши, я кивнула Ладрону — мовляв, продовжуйте, мсьє, я постою. Руки демонстративно схрестила на грудях.

Ладрон опустився на одне коліно, ніби збирався освідчитися мені. Легкий страх скував моє серце. А не… а що як… адже він точно давав мені кровну присягу зараз? Адже він не намагався нишком, поки принц не бачить, одружитися зі мною?

Паніка застукала в скронях.

— Стефані, я, Ладрон-февн Фаріс, правитель Алінґдона і відомий для вас просто на ім’я Ладрон… — він почав вкрадливо говорити.

Беру вас у законні дружини…

Адже він не скаже цього?! Серце забилося частіше, я опустила руки і зробила незграбний крок у напрямку до чоловіка.

—… довіряю вам свою душу… — Ладрон поклав руку собі на груди — на них одразу ж відбилася червона руна.

— Відмовляюся! — чомусь голосно вигукнула я. Навіть тупнула для більшої переконливості.

Брова Ладрона виразно вигнулася — він підняв голову.

—… і клянуся допомогти у використанні артефакту, — розгублено закінчив чоловік. — А від чого відмовляєтеся?

Повисла німа пауза, у якій я не знала, що відповісти. Такою ідіоткою я не почувалася давно. Прокашлялася. Незграбно зчепила руки за спиною.

— Від… — від чого я, до біса, могла відмовлятися?! Ладрон уже почав відверто усміхатися, коли я випалила перше, що спало на думку, — від вашої душі!

Краще, ніж нічого.

— Так! — на підтвердження своїх думок додала я. — Не потрібні мені чужі душі. Я ж не диявол якийсь, щоби бажання на душі міняти.

— Це фігура мови, Стефані, — стримуючи сміх, вимовив Ладрон, — текст заклинання. Не хвилюйтеся, моя душа залишиться при мені, навіть коли ви вирушите назад у свій світ.

— Добре, — я ткнула пальцем у його плече й ніяково прокашлялася, — так нехай і буде.

Усе ще посміюючись над моїми незграбними думками, Ладрон показав мені рукою на своє зап’ястя. Там красувався червоний напис Присяга. Варто було чоловікові натиснути на нього, як з’явилася нитка, що обвивала його руку. Довгим мотком вона тягнулася прямо до моєї руки, де обривалася десь у районі кисті.

— Коли присяга буде виконана, — пояснив Ладрон, — або я помру, ця нитка перерветься.

— А якщо ви порушите клятву?

Чоловік похитав головою, видихнув і подивився в самі очі. Його погляд ковзнув по обличчю. Може трохи довше затримався на моїх губах.

— Я ніколи її не порушу, — чомусь прошепотів він, — але навіть якби таке сталося — ця нитка розірвала б моє серце.

Неприємні мурашки пройшлися по шкірі. Якась моторошна смерть чекає на того, хто надумає порушувати таку обіцянку. Якщо цими словами Ладрон, звісно, не обманював мене. Але за його довгим поглядом, за спокійним серцебиттям, за розслабленими рухами я могла сказати майже напевно.

Він не обманював. Він справді міг померти, якби порушив клятву.

— Ладрон-февн, якщо ми не пройдемо зараз же… — у нетерпінні зайшов «головний» у намет.

— Ми вже йдемо.

Ми швидко минули табір прикордонної служби, за яким відкривався вид на саме місто. У ніс вдарив знайомий запах машинного мастила й перегрітої гуми.

Біля вертикального паркану стояли двоє чоловіків, одягнених у болотного вигляду одяг. Вони із цікавістю провели нас поглядом, але тільки-но «головний» грізно прикрикнув на них, як вони повернулися до контролю прохідного пункту.

Біля нього стояв якийсь механізм, який не вселяв мені особливої довіри. Я ризикнула припустити, що це була машина — судячи з пари, яка виходила з печі, вмонтованої в задню частину капсули. Тримався весь цей пристрій на одному колесі, а балансом слугували два дірявих крила з боків. Крила були зшиті з підручних засобів, тому кольори разюче відрізнялися один від одного строкатими квадратами.

Сидіння були збиті з дощок і таких самих обірваних тканин. «Головний» упевнено сів за штурвальну частину й махнув нам на сусідні сидіння. Ладрон наслідував його приклад і простягнув мені руку.

Я сумнівалася. Я дуже сильно сумнівалася.

— Ви мені вірите? — усміхнувся Ладрон.

— Ні, — абсолютно чесно відрізала чоловікові.

«Головний» хмикнув. Я подивилася на нього вбивчо — знав би, як швидко я можу зупинити його життя. Не роблю цього, бо не королівське це діло.