Розділ 9. Шантель

Кордон із Кастлінією був фізично видимим. Це не був пост або щось більш очевидне для мого світу, але прозорий купол, що повністю накривав територію міста. Перевіряти, чи був він небезпечним для драконів не хотілося. Принаймні не собою.

Завмерши в повітрі, я плавно приземлилася, і дала Ладрону першим торкнутися землі ногами. Він не встиг навіть обтруситися, як нас оточили стражники з дивними піками напереваги. Від леза виходила жовтувата аура, схожа на мініатюрний удар блискавки.

— Я — правитель Алінґдона, Ладрон-февн Фаріс, — кинув він перш ніж стражники накинулися б на нас. — Цей тінін супроводжує мене.

Мабуть, «тінін» — це я. Відразу спочулася відчуженість, яку я вже встигла забути в Парваті. Знову доведеться проходити через усі рівні тортур — недовіру, неприйняття, удавання, до всього ще й додалися незрозумілі мені слова. Сльози підкотили до горла.

— Кронід-февн не попереджав нас про ваш прихід, — не поспішав брати слова Ладрона за щиру правду стражник, імовірно, той, що був тут головним.

Його окуляри на голові щільно притискали зачіску, але неслухняне волосся все одно спадало на плечі, прикриваючи дві масивні квітки золотого кольору.

— Це не заплановане рандеву. Відведіть нас у кімнату очікування і повідомте правителю.

Те, як спілкувався Ладрон зі стражниками, не було аж ніяк схоже на драконяче суспільство. Ні тобі вишуканих фраз, ні титулів, зате дивні інтонації та приставки. Розуміти ставало дедалі складніше — у скронях неприємно застукало.

Той, кого я вважала «головним», махнув стражникам, і ті опустили піки. Легше не стало. Вони спопеляли мене поглядом — тільки мене. Ладрон їх не так цікавив — такий самий, як вони. Але дракон? Дракон викликав помітне обурення.

— Тінін у такому вигляді не зможе пройти через купол, — попередив «головний» і показав рукою в бік металевих дверей за кілька метрів від нас.

Я змогла їх розгледіти тільки зараз. Величезні, потворні, вони мали незграбний вигляд посеред пустельної місцевості, не підкріплені жодними видимими стінами. Я справді хочу зайти туди?

Чи правильно взагалі чиню? Ще не пізно повернути. Не пізно прилетіти до Арта і…

— Стефані?

Я розгублено глянула на чоловіка біля моїх ніг і затиснуту в лапах сумку. Мою причину втечі. Чому мені здавалося, що в той момент я була в іпостасі дракона востаннє? Чому так не хотілося складати крила, щоб на видиху, вкрита туманом, опинитися беззахисною перед зграєю цих чоловіків? З розкритим тілом і душею?

Але вибору не було. Не було шляху назад.

Плечей торкнувся прохолодний вітер, груди вкрилися мурашками, і я прикрилася шкіряною сумкою. У драконячому місті всюди були плащі. А навіть якщо й ні — ніхто не дивився на голе тіло, як на щось ганебне чи погане. Це було частиною природи. Дракон був частиною природи.

Але не тут. Вартові хижими очима поглянули на мене. Хтось з огидою підтискав ніс, інші погано приховували жадібний блиск. Захотілося втекти — я опустила очі, щоб тільки цього не бачити. Не помічати. Зникнути.

На плечі дбайливо поклали пальто — так, щоб ненароком не зачепити пальцями шкіру. Я підняла голову — Ладрон укрив мене від поглядів вартових своїм тілом і закутав в одяг. Зав’язав пояс.

— Нічого не бійтеся поруч зі мною, Стефані, — прошепотів чоловік.

Нічого.

«Крім вас», — подумала я. Але вголос цього не сказала.

Ми пройшли через дивні двері, які приховували невеликий табір. Всюди стояли намети з дерев’яною основою, оточені наспіх збитим парканом. Стражники із цікавістю роздивлялися нас, але їм не давали довго байдики бити — начальство піднімало крик, й ось уже вартові знову патрулювали ділянки, а робітники — забивали щось у землю.

Нас повели в один із наметів, у якому нічого, крім лежака і столу, і не було. Прямо як у Парватській в’язниці.

— Хто такий «тінін»? — намагаючись відволіктися від неприємних спогадів, запитала я в Ладрона.

— Дракон. Ми говоримо схожими мовами з Аеліоном, ви скоро звикнете до місцевої говірки.

Я здригнулася. Навіщо мені звикати? Не важливо, скоро чи ні — хіба Ладрон не хотів повернути мене додому? Серце панічно забилося, коли я усвідомила ще один до болю неприємний факт.

Ладрон пообіцяв кровну присягу, але він її не дав. Не встиг. Ми втекли від принца раніше. Тож чи збирався Ладрон давати її зараз? Коли я вже зробила все, чого він хотів? Очі забігали з боку в бік.

— Ладроне… — почала було я, але мене перебив «головний», який підійшов до намету.

— Кронід-февн чекає на вас в основному корпусі, пройдімо… — він прокашлявся і кинув на мене недовірливий погляд… — гості.

І на коли тепер відкладеться ця… кровна присяга? Я позадкувала. Мені не подобалося в цій обстановці абсолютно нічого — ні цей «гостинний» головний, ні поведінка Ладрона, ні саме місто. Мені хотілося додому. Ось тільки з одним не визначилася. Де це «додому» було.

Побачивши мою нерішучість, Ладрон махнув головному й підійшов до мене. Торкнувся холодних пальців — я відсахнулася. Не стільки усвідомлено, скільки від несподіванки й небажання торкатися будь-кого. Будь-кого, пов’язаного із цим місцем.