Розділ 8. Артальд

— Альта Шантель!

Але відповіддю слугувала лише тиша, що гулко відбивалася від пустельної долини. Летіти зараз на кордон із Кастлінією було б самогубством. Та й що б я сказав місцевій сторожовій службі? Вибачте, у мене тут наречена повз пробігала в обіймах із правителем сусідніх земель?

Якби я побачив, як Ладрон тягнув би її, якби побачив хоча б натяк на сльози в її очах, я б особисто спалив Ладрона і всю Кастлінію разом. І чхати на наслідки.

Але вона сказала Пробач. Сказала так, як Ладрон не чув. Вона могла б сказати, що він тримав її в заручниках, що шантажував, що погрожував убити когось, якщо вона не допомогла б йому втекти.

Я безглуздо штовхнув камінь, що лежав на землі.

— Альта Шантель! — продовжувала верещати гарсита Місаріель, бігаючи вздовж краю обриву. Спідниця з характерним звуком шаруділа від кожного її кроку.

— Не надривайте голос, гарсита, вас навряд чи хто почує, — кинув я, не дивлячись у її бік.

Метушня дівчини здавалася награною і добряче діяла на нерви. Треба було це припиняти. Треба було повертатися в Парваті, але в мене навряд чи були сили, щоб встати з гарячої землі.

— Але ви ж бачили! — не здавалася гарсита, заламуючи руки. — Правитель Алінґдона потягнув її! Ах, який негідник, який мерзотник!

— Припиніть, заради короля! — зовсім за межами пристойності гаркнув дівчині. — Ви прекрасно чули Шантель, вона діяла з власної волі.

Місаріель, здавалося, зовсім не образив мій тон. Вона чемно склала руки перед собою, підійшла ближче й сіла на коліна, закриваючи спідницею той самий вштовхнутий камінь, який я гіпнотизував увесь останній час.

— Скажіть мені, що ви хочете, і я це зроблю, стофе, — вкрадливо промовила дівчина, намагаючись зазирнути мені в очі.

Я відводив погляд.

— Залиште мене.

І без неї зараз паскудно.

— Мені покликати Сокола?

Трясця, мені доведеться ще пояснювати все це буркотунові, який, як пити дати, переконуватиме мене у зворотному. Прилетить на всіх крилах, схопить за грудки, поки ніхто не бачить, і змусить повірити в те, що Шантель невинна. Що це не зрада. Що це був Ладрон.

Чортів Ладрон! Я знову загарчав і обернувся в пошуках гарсити. Але її вже і сліду не було — мабуть, дівчина правильно розцінила обстановку, у якій я опинився. Розбитий, пригнічений і не готовий приймати будь-які рішення.

— Шкода себе, так? — раптом почув голос позаду себе.

— Швидко ж вона.

— Хто?

— Місаріель, — я обернувся, тільки щоб знайти знайомі очі зі шрамом на пів обличчя, — щойно за тебе заїкнулася, як ти вже тут як тут. Ідеальна дружина, Соколе! Може мені одружитися з гарситою?

Я кидався отрутою, кидався гіркотою, що клекотала в самому горлі. Але мені було байдуже. Той самий колись кинутий камінь полетів геть з обриву.

Почувся шурхіт тканини і м’які кроки — Сокіл наблизився до мене впритул, але сідати поруч не поспішав.

— А як же Шантель, Арте?

— Вона вибачилася, — я хмикнув, — як ні в чому не бувало, перетворилася на дракона, схопила цього виродка в лапи, вибачилася і змилася геть туди, — махнув рукою в бік кордону держави. — Щоб я не наважився нападати на Кастлінію, мабуть.

— Ось прям усе так і було, так?

— А ми з тобою, два ідіоти, — лють починала набирати обертів усередині, — літали всюди, шукали її. А вона й не була ніколи викрадена, сама втекла.

— І ти в це повірив?

Сокіл почав діяти мені на нерви. По-справжньому. Я піднявся із землі, щоб опинитися на одному рівні очей зі стражником. Якби він не був моїм другом, отримав би прочухана й догану, якщо не зовсім звільнення зі служби. За фамільярність. І за невіру в думки принца.

— А в що мені ще вірити? — зуби скреготали, але я тримався. Не бити ж усім обличчя, якщо не згоден із їхньою думкою?

— Як щодо того, що ти — ідіот, і далі власного носа нічого не бачиш?

А ні, бити обличчя все ж доведеться. Кулак полетів у бік носа стражника, але він, роками вихований на наших спільних тренуваннях, зчитував мої випади заздалегідь. Та й у тому стані, у якому я перебував, навряд чи складні тактичні маневри змогли б завітати до мого розуму.

Ні, у моїй голові билася лише одна думка. Зробити комусь боляче так само сильно, як було боляче мені. У межах доступного, звісно — тому страждав Сокіл, а не дратівлива не так давно гарсита Місаріель.

Стражник кілька разів ухилився від моїх очевидних ударів, потім дав повалити себе на землю, тільки для того, щоб забрати ініціативу у свої руки. Я жував пісок. Було несмачно.

— А тепер, — Сокіл міцно тримав мене, відновлюючи збите дихання, — давай за фактами, Арте, добре?

Я не відповів. Важко взагалі міркувати, коли хочеться дати здачі, виплюнути пісок і полетіти на захід сонця в іпостасі дракона.

— Що ти дізнався за сьогодні?

Говорити все ще було важко, тому Сокіл послабив хватку й дав мені видавити кілька слів.