Розділ 7. Шантель

Мої ноги ледь торкалися землі, але навіть цей звук здавався мені оглушливо гучним. Я майже чула, як Ладрон біг за мною — щоразу оберталася, щоб нікого не побачити позаду себе. І все одно, варто було мені знову повернутися до шляху, як я відчувала його погляд.

Це параноя. Це просто параноя. Я марно намагалася заспокоїти серце, що забилося в істериці, але на це не було ніяких сил — ні моральних, ні фізичних після тривалого виснажливого бігу.

Дорога сильно не звивалась, що теж додавало мені неабиякого стресу. Якби було більше обертів, більше місць, де можна було б сховатися, я б відчувала більше… безпеки?

Сумка неприємно била по правому боці — здається, я вже стерла шкіру в кров об гострий кут артефакту, що лежав усередині. І навіть це не зупинило б мене.

Вдалині показався глухий кут, і моє серце радісно забилося. Чи означало це, що вихід близько? Ось там, за поворотом? Усмішка перебила дихання, і я дозволила собі сповільнитися. Усе одно Ладрон мене вже не наздожене — не так швидко, не тоді, коли вихід уже переді мною.

І це стало фатальною помилкою.

— Стефані! — застрашливим гуркотом пролунало позаду.

Я не оберталася. Стільки разів я дивилася назад, з’ясовуючи, що все лише було плодом моєї фантазії. І зараз, коли Ладрон справді біг за мною, я могла лише вчепитися очима в стіну і якомога сильніше прискоритися.

Кожен крок здавався таким повільним, ніби я гуляла Єлисейськими полями, а не бігла, рятуючи свою свободу. Сумка била ще сильніше, але цього я просто перестала помічати. Тільки б встигнути. Тільки б ще один крок…

Позаду почулися дивні звуки, що нагадали мені мильні бульбашки, які несподівано лопнули. Це магія? Це заклинання? Було страшно обернутися і побачити, як щось пливе до мене, готове огорнути в безпам’ятство.

Я пригнулася і стрибнула, скорочуючи відстань до повороту. Що б мені це дало? Надію? А якщо за поворотом немає виходу з печер — що, як мені бігти ще багато годин, а Ладрон усе ж таки влучить одним зі своїх заклинань?

Як же мені хотілося, щоб та історія про виключення з Академії виявилася правдою. Як би хотілося поставити на те, що великий правитель Алніґдона виявився недотепою в магії.

Пролунав тріск, але мої рухи не скувало. Я все ж не втрималася і знайшла очима Ладрона — він склався навпіл і все не міг відновити дихання, втомлений після виснажливої подорожі. Це був мій шанс. Я минула поворот і повністю зникла з його очей.

Мені пощастило — вихід виявився ближчим, ніж я могла собі уявити, за кілька сотень метрів. Сонячне світло сліпило — мені довелося закрити рукою очі й бігти на подих вітру, на шум природи, що долинав всередину. Що це було? Птахи? Звірі? Мені було байдуже, потрібно було лише вибігти на свіже повітря і заволати на всі легені.

Намисто все ще гарячими слідами лежало на шиї, тож я сумнівалася, що зможу перевтілитися в дракона. Але кричати… ніхто не міг заборонити мені кричати.

— Артальде! — волала я.

У відповідь тиша.

— Арте!

Ще якийсь час я перебирала ногами, намагаючись звикнутися з яскравим вуличним світлом. Після довгого несвідомого стану, а потім прогулянки печерами це здавалося майже неможливим. І все ж із кожним кроком я все більше звикала до світла. А з ним і до неприємного факту — навколо не було драконів.

— Соколе?

Переді мною відкрилася досить пустельна місцевість перед урвищем. Кілька карликових дерев давали невеличку тінь і укриття, але це все — безкрає поле перед далеким містом, зовсім не схожим на Парваті. Там вдалині я бачила високі широкі будівлі, так схожі на індустріальну столицю. Ніяких дерев. Жодної природи. Брудні, пропахлі людськими відходами вулиці.

Я мотнула головою. Ні, зараз це просто накручування себе — навряд чи із цієї відстані мені хоч щось можна було розгледіти, куди вже там відчути запах. Та й не піду я до людського міста. Ні. Краще вже вмерти просто зараз.

— Стефані, стривайте! — почулося з-за печери, і я позадкувала до обриву доти, доки камінчик не відскочив від моєї ноги, пірнаючи в безодню.

Переді мною стояв Ладрон, а позаду чекав смертельний обрив.

— Я кинуся! — несміливо крикнула чоловікові.

Він зупинився. В очах читався біль і відчай, але він не наближався, лише уважно роздивлявся мене, зчитуючи мою рішучість накласти на себе руки.

— Я вам настільки огидний?

Яким дурним було це запитання! Яке абсурдне уявлення Ладрона, якщо він справді думав, що я стану його жаліти. Ні, не огидний, забирайте мене в людське місто. Він так собі це уявляв? Можливо, йому здавалося, що я намагаюся втекти з відрази до нього. Але це здавалося ще більшою егоїстичною дурницею.

— Мені огидна неволя, — у горлі стояв клубок, але я не могла дозволити собі плакати.

Не тут, не зараз, не можна показувати йому слабкість!

— Зрозумійте… — він зробив крок мені назустріч, і я загрозливо занесла ногу. Ладрон тут же завмер і тихо продовжив: — Найбільше на світі я хочу допомогти вам. Повернутися додому.

— Так допоможіть же, — чомусь я почала злитися — зірвала з плеча сумку, виразно показуючи на неї чоловікові, — скажіть як активувати артефакт. Як змусити його повернути мене додому?