Розділ 6. Шантель

Варто зазначити, що для своєї статури Ладрон був неймовірно сильним. Я б навіть сказала — понад людські (чи драконячі) можливості. Уже минуло багато годин, а він продовжував нести мене. Обличчя його здавалося ще більш знеможеним і втомленим — я могла лише підозрювати, як сильно йому хотілося пити.

І це могло зіграти мені на руку.

Ладрон більше не накладав на мене заклинання паралічу чи сну, тож я могла вільно роздивлятися все навколо — і говорити. Це було зараз для мене найважливішим.

— Ладроне, ви втомилися, — я уважно дивилася в його майже порожні очі, — у ці печери навряд чи хтось ризикне сунутися. Вам потрібно відпочити.

Куточки губ чоловіка сіпнулися в іронічній посмішці.

— Щоб ви тут же подали знак стофу? Не для того я пішов на всі ці труднощі, Стефані, — він на мить кинув на мене погляд — глибокий, турботливий, ніжний. — Мені байдуже на моє життя, але я не дозволю принцу й пальцем торкнутися вас.

Я закусила губу. На відміну від Ладрона мої бажання були протилежні. І на відміну від Ладрона я знала, що принц ніколи не завдав би мені шкоди.

Якийсь час ми йшли мовчки, ведені тихим дзюрчанням підводної течії. Воно ставало дедалі гучнішим, відбиваючись відлунням від гладкої поверхні сталактитів, і мені здалося, що ковток води зможе переконати Ладрона зробити привал.

І дасть мені можливість втекти, сховатися, або хоча б залишити сигнал Артальду.

Коли вузький тунель печери розширився і перед нами відкрився вид на ставок, Ладрон сповільнився, і я знову зробила спробу до дії.

— Куди я подінуся із цієї печери? — вмовляла солодким голосом.

І справді, куди? Поки говорила, намагалася знайти хоч якусь лазівку в замкнутому приміщенні. Але виходів тут було три — той, з якого ми прийшли, той, куди ми прямували, і величезна діра в стелі, до якої я без іпостасі дракона ніяк не змогла б дістатися.

Сонячне світло знущально грало кольорами веселки в ставку. Місце здавалося затишним.

— Хіба що на хвилину, — вимушено погодився Ладрон, і вперше за багато годин, опустив мене на землю.

Я похитнулася. Ноги заніміли — боліли, свербіли й кололи тисячами голок. Я б упала, якби сильні руки Ладрона не підхопили мене вчасно.

— Вибачте, мабуть, це наслідки заклинання, — він скинув сумку з плечей і посадив мене на неї, постійно притримуючи то за спину, то за руку. — Вам зручно?

Ні, зручно б мені було в Парватському замку. На волі.

— Так, — я вдячно усміхнулася і потягнулася до ніг — розминала їх заледенілими пальцями рук.

Потрібно було заговорити Ладрона, спробувати приспати його, що навряд чи стало б проблемою після стількох годин шляху. І потім — прикриваючи погляд волоссям, я зиркнула в бік проходу — я зможу втекти.

Ладрон припав губами до поверхні води ставка. Якби я його зіштовхнула, скільки б у мене було часу для втечі до того, як він би мене спіймав?

Відкинула занадто ризиковану витівку.

— Що буде потім? — тихо запитала я, сподіваючись приспати пильність чоловіка. — Гарсита Місаріель сказала, що ви — правитель Алінґдона. Отже, ми прямуємо туди?

Чоловік коротко кивнув, зачерпнув ще води в долоні й повернувся до мене обличчям, дозволяючи сонячному світлу торкнутися його втомлених повік.

— Я не можу розповісти вам усього, — майже вибачався Ладрон, — але ми справді прямуємо до Алінґдону, де на мене вже давно чекають. Там ви будете вільні робити все, що захочете, Стефані.

— Навіть зможу повернутися в Парваті?

— Усе, крім цього, — гостро відрізав чоловік.

Я смикнула плечима, але відповідати на це не стала. Гарна «воля». Роби що хочеш, крім цього й цього, і, звісно, крім того, що ти справді хочеш.

Сумка, на якій я сиділа, була наповнена різними речами, але одну з них я чітко відчувала через різкі кути і тверду поверхню. Невже це… королівський артефакт? Той, що здатен повернути мене додому? Ладрон говорив щось про це, але чомусь я про це навіть не думала. Я ж хочу додому? Вдала, що намагаюся знайти зручнішу точку, і ненароком провела рукою по сумці — так і є. Щось масивне, схоже на величезний фоліант чи шкатулку впиралося в тканину. Мій квиток до свого світу.

Бігти доведеться разом із сумкою.

Очі Ладрона тим часом почали змикатися. Мене б не здивувало, якби він не спав усю ніч — чи навіть кілька діб. Тепле сонце й довгоочікувана волога зробили свою справу, запрошуючи втомленого подорожнього відпочити.

Що робити? Різко рвонути в бік проходу? А якщо Ладрон метне в мене ще якесь заклинання? Я подивилася на його зімкнуті повіки — він лише зрідка розплющував очі, відчайдушно справляючись зі сном.

Може дочекатися, коли він остаточно засне й тоді тихо вийти? Це б дало мені більше фори для втечі, але шанс того, що чоловік втратив би контроль був мізерно малий. Я ризикувала в будь-якому разі.

І тоді я вирішила піти на імпровізацію. Прикинувшись, що задивилася на ставок, я почала мукати знайому мелодію з мого світу. У ній не було швидкого темпу або різких вибухових нот, щоб випадково не потривожити сонний розум.