Розділ 4. Артальд

Розділ 4. Артальд

Чутки про зникнення королівської нареченої розлетілися швидко. Не встиг я долетіти до кордонів Тотрії, як на обрії чорними крапками з’явилися інші дракони. Хтось летів мені на допомогу з добрих спонукань — приправлених корисливими домислами. Хтось летів із пустої цікавості. Навіщо задовольнятися чутками від двадцять п’ятої служниці, якщо можна на власні очі все побачити?

Але я знав про іншу, куди більш небезпечну групу драконів. Зрадники. Людина не змогла б потайки проникнути в місто, дійти до замку, викрасти дівчину, і щоб тільки одна служниця змогла витиснути із себе її ім’я. Ні. Проклятий Ладрон діяв із кимось спільно.

Тому я підмахнув хвостом, додаючи швидкості. Спілкуватися з будь-ким зараз мені було не з руки. Я все ще не відпускав надію знайти Шантель, і вже тоді зайнятися полюванням на кротів у своєму королівстві.

Я розглядав підніжжя гір, сподіваючись побачити там двох. Одну з них, ймовірно, непритомну. Інакше як пояснити те, що Шантель досі не подала знак? Не перетворилася на дракона?

Я знизився ближче до землі, минаючи стрімкі скелі. Тисячі піщинок кам’яного пилу мирно лежали, ніжачись на теплому сонці, не зворушені ногою людини. Ні, якщо Шантель і рухалася в цьому напрямку, то не цією дорогою.

Я знизився ще більше, завертаючи в бік гірського лабіринту. У цій ділянці міг би розібратися тільки місцевий. Прямого виходу звідси не було, тільки тисячі наскрізних і тупикових печер.

Чи міг Ладрон понести Шантель сюди, припустившись помилки новачка? Я на це сподівався. Тоді зловити й зупинити його серце не складе труднощів.

В одному з поворотів лабіринту я запримітив будівлю з темного каменю, вкриту світлим пилом від часу. Усі дороги, що вели до неї, були стоптані ногами й лапами. Чи могли вони тут перечекати якийсь час?

Я приземлився на квадратний майданчик і надів на себе люб’язно плащ для мандрівників. У запалі перетворення і гонитви я не подумав про одяг, який розірвала луска дракона.

Вивіска, що давно не бачила дощу, свідчила: «Заїзд». Я штовхнув двері, змусивши дзвінок гулко відбитися від голих стін.

— Ласкаво просимо, милостивий пане, альт чи гарсит — ми раді кожному! — прохрипів хитрого вигляду старець, поправив товсту оправу від окулярів і примружився. — Як можу звертатися до вас, пане?

Він стояв за дерев’яною стійкою, вкритою подряпинами різних кольорів і розмірів. Більше в кімнаті нічого особливого не було — навіть стільця, щоб запропонувати втомленому гостю.

— Я — твій принц, — ледь не додав «презренний», вчасно прикусивши язик, — стоф Артальд. Тут зупинялися двоє недавно? Чоловік і дівчина, ймовірно, непритомна зі хвилястим темним волоссям.

— Ах, принце, яка честь, — хазяїн заїзду видав із себе захват, але не сіпнувся вклонитися чи представитися у відповідь. — На жаль, не можу вам допомогти-с. У нас багато хто зупиняється.

Я примружився. Паршивець обманював мене, от тільки я не знав мотивів його поведінки. Чи міг він бути серед повстанського руху? Противник драконів? Або того гірше — мої кулаки мимоволі стиснулися. Чи міг цей старець бути людиною?

— І чи багато в тебе зупиняється… — я заткнувся, підбираючи правильне слово.

Дівчат без свідомості? Чоловіків підозрілого вигляду?

—… людей? Ми недалеко від кордонів із Тотрією, старий, — очі загрозливо блиснули. — Ти ж не замишляєш нічого протизаконного?

— Як можна, стофе! — він майже щиро витріщив очі й вибіг з-за прилавка, сильно накульгуючи на праву ногу. — Я приймаю тільки тих, хто потрапив у нашу країну легально!

Старий почав відводити мене від прилавка в бік виходу, переконуючи, що робить тільки правильні справи, але йдуть вони не дуже. І взагалі, мовляв, ніхто до нього останню добу точно не заходив.

Якби це було правдою, дорога була б присипана пилом. Я схопив старого за грудки — досить акуратно, щоб не нашкодити його старечим кінцівкам, але так сильно, щоби переконати — я не жартую.

— Мені нічого не варто прикрити твою темну справу, старий, — гарчав я, випльовуючи йому прямо через товсте скло окулярів, — а тебе самого повісити на шибениці за зраду батьківщини. Як думаєш, чи вистачить мені доказів, щоб зробити це? — я зиркнув у бік прилавка.

З вигляду старого можна було сміливо відповісти ствердно. Так, навіть без інформації про Шантель мені було за що його затримати й довести справу до останнього його подиху.

— С-стофе, — старий смикаючись схопився за мою руку і швидко зашепотів, бурмочучи слиною, — я ось чого пригадав, старий уже, забув. Сюди приходив чоловік із довгим волоссям-с, дівчина була з ним мила така, як ви кажете — із чорним волоссям. Непритомна. Але чоловік сказав, що вона просто втомилася в дорозі. Вони обидва прийшли пішки-с, якщо про дівчину так, звісно, можна висловитися. Тож я не знаю, чи були то люди.

Я загарчав. Старий затріпотів ще сильніше, переходячи зі швидкого шепоту на майже фальцет.

— Я впустив їх без документів, — господар заїзду заплющив очі, — за подвійну оплату. Вони були не більше, ніж годину в кімнаті, потім почулися крики. Я прийшов запитати, чи не трапилося чого — мені проблем не треба-с!

Старий обережно розплющив око, але побачивши мої похмурі брови і стиснуті до скреготу зуби, знову заплющив та щільніше.