Розділ 3. Шантель

Розділ 3. Шантель

Мені абсолютно точно потрібно навчитися магії. І чхати я хотіла, що в драконів немає якогось там магічного початку, третьої ноги чи двадцять п’ятого пір’ячка. Навчуся. Бо це питання виживання.

Я відчувала, як Ладрон ніс мене — дбайливо, ніжно, як рідкісного метелика, чиє крило забилося в польоті.

Знавала я таких любителів метеликів. Спочатку п’ятирічне диво несе його на руках і ледь не молиться, а потім починає крильця відривати у своїх пізнаннях світу. І я себе почувала жертвою саме такого дослідника.

Утім, Ладрон моїх гнівних думок не чув, і далі прямував у якомусь невідомому мені напрямку. Марно я намагалася запам’ятати повороти, щоби потім втекти й повернутися в Аеліон. Крім право-ліво Ладрон часто піднімався кудись, потім спускався — я чула краплі підводних вод і відлуння печер. Куди б він мене не вів, назад я тим же шляхом повернутися не змогла б.

Після підземних лабіринтів ми нарешті вийшли на свіже повітря.

— Трясця! — вилаявся Ладрон і різко сіпнувся, боляче втиснувши мене в стіну гори.

Я не могла навіть пискнути, вражена силою паралізуючого закляття. Прислухалася до звуків, але нічого, крім віддаленого співу птахів, не змогла розрізнити. Чи був це Артальд? Він прилетів врятувати мене, і тому Ладрон занепокоївся?

Серце забилося швидше. Я можу врятуватися! Варто тільки подати йому знак, крикнути, що я тут… Він міг би не почути, але якщо у формі дракона?

Я спробувала звернутися до внутрішньої сили, пройшлася по точках перевтілення, але нічого не відбувалося. Гидке дерев’яне намисто обпалювало ключиці, не даючи моєму внутрішньому дракону вирватися назовні.

Нехай так! Я крикну! Я крикну так, що Артальд почує! Я напружила всі сили, щоби поворухнути рукою. Давай же… Давай… Відчула, як здригнувся палець, і ледь справді не скрикнула, сповнена раптового щастя. Я змогла придушити дію закляття.

Може я зможу крикнути? Губи довго не хотіли рухатися, ніби приклеєні одна до одної. Нелюдськими зусиллями я змогла їх прочинити трохи… Більше… більше…

— Арте! — блідий крик вирвався з моїх легень.

Цього б не вистачило, щоб докричатися до дракона. Та про що я — цього навряд чи б вистачило, щоб мене почули за кілька метрів звідси, але Ладрон не на жарт перелякався.

— Як ви… — пробурмотів він, знову вилаявся і різко побіг щосили.

Я відчувала удари його серця — Ладрон боявся. Він когось або щось побачив, що змусило його так різко сіпнутися вбік. Невже я змогла докричатися? Невже Артальд мене почув?

Я спробувала знову відкрити губи.

— Мовчіть, Стефані, мені… — Ладрон втрачав подих, поки кидав мені слова на бігу, — не хочеться… бути з вами… грубим.

Мабуть, викрадення — це верх етикету і ввічливості. Я не послухала чоловіка і спробувала знову крикнути, коли відчула присутність ще когось. Ладрон уповільнив крок, його серце все ще відбивало божевільний ритм. Ми стояли перед кимось. Що робити? Спробувати побачити цю людину? Чи крикнути ще раз?

Я вирішила перевірити долю із зором і повільно потягнула повіки вгору. Вони піддавалися насилу, та й сам зір повертатися відмовлявся — уся картинка розпливалася під різким сонячним світлом. Мене сліпило. Я змогла тільки розрізнити, що перед нами була невисока фігура в плащі.

— Ви, — без королівської ввічливості вимовив Ладрон.

Для мене його слова були аж ніяк не інформативними.

— Хочете здати мене й забрати альту?

Перед нами точно була не Френні, Ладрон би спілкувався з нею зовсім інакше. До того ж він не сказав «Шантель», а просто звернувся до мене за титулом, отже, людина (або дракон) перед нами точно знала мене. «Хочете здати…». Це не Арт. Може Сокіл? Але навряд чи б стражник принца так довго стояв би перед нами. Прибив би Ладрона швидше, ніж той встиг сказати перше слово.

Почувся шурхіт тканин одягу — хтось перед нами показав рукою вбік.

— Принц полетів уздовж ущелини прямою дорогою до кордону Тотрії, — почула я до болю знайомий і отруйно-солодкий голос.

Ангельського вигляду мила дівчина з абсолютно пекельним характером. Алайна Місаріель. Вона мріяла отримати принца, а я забрала в неї цю можливість, ще й публічно принизивши. Принц обрав дракона легкої поведінки замість нудотно ідеальної гарсити, яку напевно готували до цього шлюбу з пелюшок.

Загалом, я вже розуміла, що вона не буде на моєму боці.

— Його стражник, — продовжувала тим часом ангельська, — якраз пролітає десь у цій місцевості, щоб зловити вас біля печер.

— Навіщо ви мені це говорите? — голос Ладрона був твердий і впевнений, серце відновлювало ритм.

Справді, навіщо? Куди простіше прибити нас просто тут, і поховати в одній із печер.

— У мене на те свої причини, — дівчина посміхнулася — огидно до мурашок, — поверніться до печер і йдіть через невеликий прохід за сталактитами. Вони виведуть вас ближче до кордонів Кастлінії.

— Чому я маю вам вірити?

— Не вірте, — Алайна майже сміялася, — але це ваш єдиний шанс на порятунок. Чим ви ризикуєте? Підете далі і вас спіймає дракон. Навіть якщо вам пощастить, і стражник вас не побачить, то запевняю, стоф Артальд не пропустить вас до кордонів Тотрії. Яка безславна на вас чекає смерть.