Розділ 2. Артальд

— Альту Шантель було викрадено.

Слова оглушили, дали під дих, позбавивши можливості міркувати тверезо. Це не може бути правдою! Мабуть, старий добрий Сокіл просто пожартував, щоб випробувати мої почуття на міцність. Я блідо усміхнувся і потягнувся до плеча стражника п’ятірнею.

— Ну й жарти в тебе, Соколе, хіба так можна зі своїм принцом?

Ось тільки Сокіл не усміхався. Його кулаки були стиснуті, ніби він був готовий когось ударити. Через брак у мене здорового глузду Сокіл був готовий врізати й мені.

— Це ж жарт, правда? — я майже гарчав, але вірний стражник не відповів на моє запитання ствердно.

Він узагалі не відповів, поганець проклятий. Тільки дивився на мене, роздуваючи ніздрі. Що ж, сам винен у тому, що найближчий вільний стілець полетів у його бік, врізавшись у стіну. Сокіл, звісно, ухилився.

— Я запитав! Я — твій принц! — волав не своїм голосом.

Гості боялися навіть шепотіти. Батько з матір’ю неспокійно дивилися в наш бік, але втручатися не поспішали. Ще б пак. Я фиркнув.

— Ні, стофе Артальде, — проричав крізь зуби Сокіл, — це не жарт, не розіграш, які будуть накази?

У його фразі я чув інше: «Якого біса, Арте, ти досі стоїш тут, а не йдеш її шукати?». Але при інших людях таких вольностей мій стражник не міг собі дозволити. Я видихнув. Він мав рацію.

— Доповідай усе, що знаєш, — я скинув із себе піджак нареченого, закотив рукави сорочки.

— Стофа Агрипіна зайшла до альти, але її не було в покоях… — доповідав вартовий мені, королеві й гостям, які вже активно перешіптувалися.

Гул у залі наростав, у душу закралися нехороші підозри. Я підняв руку, наказуючи Соколу змовкнути.

— Усі, хто не в змозі допомогти, вимітайтеся.

Моїм голосом можна було різати повітря, але аристократичні гарсити й лесри не поспішали підняти свої сідничні місця.

— Я сказав ГЕТЬ!

— Синку… — схопилася зі свого місця королева, але я відповів їй лише похмурим поглядом.

Якщо Шантель викрали з найзахищенішого замку в усьому Аеліоні, то до цього був причетний хтось зі своїх. Не виключено, що з тих, хто зараз полохливо плентався до виходу. Давати їм розуміння нашого плану дій, того, що ми зараз знали, було недалекоглядно. Мама стримано кивнула.

Я дочекався, поки в залі залишилася тільки сім’я.

— Продовжуй, — кинув Соколу.

— У кімнаті була тільки служниця Шантель — альта Френні. — Він твердо дивився мені в очі, безстрашно ігноруючи навіть короля. — Вона весь час незв’язно плакала й говорила, що її господиню викрав якийсь Ладрон.

Я задумався. Ім’я здавалося таким знайомим, але я не міг ніяк зловити його в пам’яті. Може хтось зі слуг? Або зі знаті? Ні, тоді Сокіл назвав би його за титулом — гарситом або лесром.

Усвідомлення прилетіло ляпасом — я підняв очі на вірного стражника.

— Чому ти назвав його не за титулом, Соколе? — мій голос став нижчим, перейшов на загрозливий шепіт.

У цьому світі тільки одна раса не користується титулами. І це — не дракони.

— Це те, що сказала служниця, стофе, — у голосі Сокола прозвучала сталь.

Я зрозумів, до чого хилив стражник. Це була людина. І якщо вона чи він так віртуозно пішов на викрадення прямо в день заручин, то це може бути тільки один представник цього народу. Але ж… моє серце гарячково стукало. Це неможливо!

— Це правитель Алінґдона, Артальде, — дорога тітонька, стофа Агрипіна безцеремонно увірвалася в зал, перебивши думку, яку я не встиг закінчити.

Більшого мені не було потрібно. Докази? До біса. У мене не було часу їх шукати. Якщо думки і припущення Сокола й тітки вірні, то ми вже запізнилися. Про правителя Алінґдона складали легенди. Хтось говорив, що в нього невичерпний магічний запас, інші запевняли, що його магічний дар зустрічається один раз на тисячу років, а хтось і зовсім твердив, що він безсмертний. Якщо саме він викрав мою наречену, мою Шантель…

— Диявол, — вилаявся я, вибігши із залу. На ходу злетіла сорочка, коли я в стрибку увійшов у трансформацію.

Почувся тріск, і залишки тканини моїх штанів марною грудкою полетіли вниз. Мені було все одно. Набравши швидкість, я пролетів через хол і вибив вікно.

«Ладроне, — хижо думав я, — я знайду тебе і вб’ю. Я спалю все, що тобі дороге за твій вчинок. Ти просто про це ще не знаєш».

Він не міг почути мене. Жодному магу таке не підвладне — драконів захищала сама природа, тоді як люди весь час намагалися спотворити її, зіпсувати, зім’яти своїми дивними пристосуваннями, своїми нескінченними винищеннями всього живого.

Я полетів на захід у бік кордону з людською державою, сподіваючись, що Ладрон виявиться досить дурним, щоб скористатися звичайними сільськими дорогами.

У голові оберталися думки. Шантель хотіла зі мною поговорити після заручин. Чи могла вона знати про Ладрона? Про його походження? Але вона б ніколи так не вчинила, не втекла б з іншим, залишивши заплакану служницю саму.