Розділ 1. Шантель

Розділ 1. Шантель

Шантель

***

Його сильна рука торкнулася моєї ноги до рою мурашок. Дихання пестило шкіру. Він не поспішав, повільно куштуючи те безмежно близьке, безмежно заборонене. Чоловік тягнув мить першого, майже дитячого поцілунку, коли вологі від покусування губи торкнулися гомілки.

Вії приховували його погляд. Я дивилася, я впивалася в його обличчя, сподіваючись побачити млосний погляд у мій бік. Майже так само, як спраглий мріє про воду в посушливій пустелі, я дивилася на його спадаюче біле волосся, що обрамляло обличчя. Поцілунок, погляд — мені більшого не треба.

Лише мить, що з’єднувала більше, ніж два фізичні тіла.

Серце здригнулося на мить, передчуваючи це раніше, ніж встигли усвідомити очі. Він рвучко зітхнув, лоскотнув зубами нижню губу й підняв погляд. Сині очі вперилися в мене, затуманені тією ж спрагою, що колихалася в мене всередині.

— Альта Шантель, — блаженно шепотів чоловік, — чи знаєте ви, на що я готовий заради вас?

Я грайливо повела плечем. Словам такого знатного відвідувача я не вірила — мені часто обіцяли безтурботне життя і зникали з першими променями сонця. Я вже давно перестала навіть замислюватися над кинутими обіцянками.

Обіцянок не існує. Вони — лише роса на траві, що зникне до пробудження перших птахів.

— На що ж? — я здивовано змахнула віями.

Чоловікові не слід було знати про мої міркування. Я уважно вивчала його очі поглядом азартної людини, поглядом цікавості короля Мідаса.

— Як щодо державного перевороту?

Щось у голосі високопоставленого відвідувача змусило мене здригнутися. Хто таке взагалі говорить? За подібні тільки слова могли легко стратити. Навіть самого принца.

Моє дихання збилося, усмішка скривилася. Мені здалося чи це перестало бути звичною рутиною, ні до чого не зобов’язуючим фліртом? Та й сумнівне, варто зауважити, кокетство — обіцяти скинути з трону власного батька.

— Не варто кидатися такими словами, стофе Маркусе, — прошепотіла я, потягнувшись до чоловіка по поцілунок.

Що завгодно, аби він не говорив таких страшних слів.

***

Мій крик розірвав нічну тишу. Краплі поту розлетілися, коли я різко сіла на незручному лежаку. Це було вже не вперше. Чужі сни, чужі спогади — як же важко жити в чужому тілі. Повітря не вистачало — я схопилася за горло, намагаючись так додати кисню в легені.

Холодний піт прилип до зовсім не спального вигляду сукні. Я поїжилася і натягнула на себе ковдру завтовшки з кленовий лист. Озирнулася, намагаючись згадати, що зі мною сталося. І де я?

Почулася метушня і гуркіт із сусідньої кімнати, потім поспішний тупіт і стукіт у двері.

— Стефані, з вами все гаразд?

Ладрон.

Ім’я спливло в пам’яті разом із відчуттям безпеки. Але його голос не приніс полегшення.

Слова застрягли в горлі, коли я спробувала крикнути, що зі мною взагалі не все гаразд, що я мала б бути на заручинах із принцом, проте застрягла тут, посеред дивної темної кімнати, яку не впізнавала ні за обрисами, ні за ліжком, на якому лежала.

— Я заходжу.

Двері скрипнули, і в кімнату увірвалося тепле світло свічки. Я зустрілася зі знайомими очима друга.

Тепер, коли я могла розгледіти навколишнє, тривога тільки посилилася. Вузьке ліжко, на якому ледь би помістився середніх розмірів чоловік, скриня-косметичка біля ніг і таких самих розмірів стіл зі стільцями в центрі приміщення. Усе чуже.

Ладрон поставив свічку на стіл і сів поруч із моїм ліжком. Матрац скрипнув під його тілом.

— Вибачте мені Стефані, — заговорив чоловік.

Його погляд був спрямований до рук, які ритмічно перебирали намисто, що чимось нагадало мені дерев’яні чотки в моєму світі.

— Ви щось пам’ятаєте? — він підняв на мене втомлені очі, але я відповіла розгубленим мовчанням.

Десь вдалині голосно ухала сова.

— Що ж, тим краще для вас, я гадаю, — без особливої віри у свої слова кинув Ладрон, і далі гіпнотизував дивні чотки, — мені довелося діяти швидко. Ви хотіли розповісти принцу всю правду, що я вдавався до некромантії, аби врятувати вас…

Обличчя Ладрона спотворила гримаса, ніби слово саме по собі було отрутою.

—… вибачте, не вас, звісно, бо ви — не Шантель, але ви запевняли, що принц вас не дозволить стратити, — Ладрон дивився на мене з гіркою посмішкою, — що пробачить вам те, що ви спали з його братом.

Точно. Спогади обрушилися на мене як удар. Дихання збилося, груди стиснулися від паніки. Щоки обдало сльозами. Я хотіла щось сказати, але слова все ще давалися важко. Ладрон подав мені склянку води.