Епілог

РІК ПОТОМУ 

– Я пов’язую ваші життя нерозривною ниткою долі, і нехай боги супроводжують вас на усьому шляху, – промовила Дафнія. 

Водночас вона перехопила краї зеленої шовкової стрічки, що була ниткою лише у найширшому тлумаченні цього слова, та поєднала нею наші з Лукою зап'ястя. Я спробувала примусити свою руку не дрижати, а очі – залишатися сухими. І те, і те виходило кепсько. 

Пальці мого нареченого – ні, вже чоловіка – обхопили мої та ледь стиснули. Посмішка з лиця принца не зникала з самого ранку, та і я була нічим не краща. 

– Волею богів і корони засвідчую, що ви тепер – чоловік та дружина, – сказала королева, відступаючи на крок. 

Якусь мить слова відлунювали у голові. Останній місяць я лише й уявляла, як Дафнія їх промовить, але зараз вони видавалися чимось несправжнім і дуже далеким. Чоловік та дружина. 

Лука перший нахилився, аби поцілувати мене, і це вивело мене з дивного трансу. Звуки навколо – радісні оплески й вигуки – враз повернулися, і я вчепилася пальцями у камзол чоловіка. Його губи на смак виявилися солодкими, як апельсини, які ми їли раніше, готуючись до приходу всього кількох гостей. Лука обхопив мене за спину, притиснув ближче, відкидаючи легку вуаль. В якусь мить вона зірвалася з голови й впала на траву, та я не могла примусити себе турбуватися про неї. 

Лука посміхнувся до мене – яскраво і майже так само, як тоді, коли я побачила його вперше – і мені видалося, що серце цілком може не витримати усього кохання, що зараз затоплювало мене всередині. 

– Вітаю, дружино, – сказав він, схиливши голову. 

– Вітаю, чоловік, – ледь встигла відізватися я перед тим, як дві кулі у світлому костюмчику та сукенці налетіли на нас. Туве застиг за кілька кроків на віддалі – теж у новенькому одязі, придбаному саме до цієї нагоди. Я однією рукою обійняла Тео, а іншою підтягнула Туве. 

Попри те, що хлопець жив у Оливковій гілці вже пів року, поводився він вкрай обережно – наче очікував, що за один неправильний крок його виженуть геть. В такі миті в мене аж кулаки чесалися навідатися до його батька та розповісти йому усе, що я думаю про його виховання. 

– Що ж, будемо святкувати? – запитав Лука, ледь підкидаючи Альду на руках. – Але попереджаю: святковий торт готував я, тож їжте на власний страх і ризик. 

Чоловік сильніше стиснув мою долоню, все ще перев’язану з його рукою стрічкою, та потягнув нас усіх вперед, до столу, виставленого в саду. Апельсинові дерева схилилися над скатертиною та стравами, а різномасні стільці ледь похилилися на нерівній землі. 

Я підібрала краї білої сукні – цього разу обраної мною одною і позбавленої будь-яких заклять – і пішла слідом. 

– Хто б мені сказав кілька років тому, що Луціано готуватиме торт на власне весілля, – похитала головою Дафнія. Вірена поряд з нею мала не менш вражений вигляд. 

– Я подбала про запасний про всяк випадок, – змовницьки прошепотіла я, схилившись до королеви. – Минулого разу я не була такою передбачливою, і… Скажемо так, я вчуся на власних помилках. 

Лука тим часом вже запалив кілька кристалів, що застигли прямо над столом, випромінюючи м’яке помаранчеве світло – наче призахідні сонця, що вирішили затриматися у нашому садку на всю ніч. 

Арміда та Вайолет вже сіли, Деметріо Фолко докладав свій подарунок у купу поряд зі столом. 

Я завмерла на мить, і Лука також спинився. Ще рік тому… Ще рік тому я збирала речі у своїй старій, маленькій квартирі та готувалася почати нове життя деінде. У новому місті, з новими людьми, новою роботою. 

Рік тому я не знала, на що я здатна; я не знала, що мені чогось бракує, і рік тому, коли я тільки-но потрапила у цей дивний, незрозумілий світ, я б віддала багато, аби повернутися додому. 

Але зараз – зараз, коли мої друзі та родина розсідалися за старим, ледь скрипучим столом в апельсиновому садку, зараз, коли мене з моїм чоловіком пов’язувала зелена стрічка, зараз, коли двоє – чи вже й троє – моїх дітей сперечалися, хто сидітиме найближче до мене та Луки – я подумки дякувала усім місцевим богам за те, що усе трапилося саме так, як трапилося. 

– Давайте святкувати, – сказала я, займаючи своє місце поряд з Лукою. 

🕭 🕭 🕭

Солія Ріно штовхнула скляні двері кабінету, а тоді обережно прикрила їх за собою, водночас роздивляючись своє лице у лискучій поверхні. Ледь провела пальцем під губою, підправляючи помаду, а тоді, не обертаючись, ще й перевірила зачіску. 

– Соломіє? Що ти тут, в біса, робиш? Ти не можеш просто заходити у мій кабінет, коли заманеться, я–

Соломія, – вкотре нагадала собі Солія. – Тепер мене звати Соломія. 

Пройшов вже цілий рік у цьому новому, дивному світі, і вона звикла до багатьох речей: карет, що їздили без коней і на абсолютно шаленій, небезпечній швидкості; чарівних дзеркал, що працювали без магії та були здатні на усе – дістати будь-які знання світу, зв’язатися з людиною в іншій країні, передбачати погоду і ще сотні речей. Але до нового імені вона звикнути досі не могла. 

Зачіска мала ідеальний вигляд. Як і помада, як і гострі підбори та дорогий діловий костюм, куплений нещодавно з дуже приємної нагоди. Солія повільно, з приємною посмішкою на губах повернулася до Сергія Вахнія.