Розділ 71. Коронація

Щось ледь ворухнулося у самому кінці храму – чи радше на його початку. Вища знать Кесталії, певно, бачила усе дуже добре, а мені довелося добряче примружитися, аби помітити короля, що зійшов на підвищення. 

Зараз Іоланд мав справді королівський вигляд – мантія тяглася з ним на кілька кроків, опадаючи на кам’яні плити, корона виблискувала у різноколірних сонячних променях. Вираз лиця монарха залишався спокійно-урочистим, та я чомусь знала – якби була ближче, роздивилася б і маленьку самовдоволену посмішку. 

– На когось очікує велике розчарування, – пробурмотів Лука поряд. – Дуже, дуже велике. 

Я лише кивнула, не відриваючи погляду від підвищення вдалині. Де ж Дафнія?

 – Встаньте, родино і піддані, – прогримів голос Іоланда. Я здригнулася, та ніхто у храмі не поворухнувся – всі вже й так стояли. Інтуїтивно, навіть сама того не бажаючи, я опустила очі вниз – ірраціональний страх, що король побачить мене у натовпі, все зрозуміє та спробує зачаклувати знову, став таким сильним, що стиснув мені горло. – Встаньте і привітайте востаннє свого правителя, бо ж на заході сонця вами вже правитиме інший! 

Усі люди у залі, як один, підняли руки до серця й схилили голови. Я поспішила повторити цей жест, аби не вибиватися з натовпу. 

– Я правив вами довго; двадцять сім років тому я прийняв королівство у значно гіршому стані, ніж віддаю його зараз. Я діяв по справедливості, честі та волі богів. Молюся ж тим же богам, аби вони благословили й мого спадкоємця. 

Іоланд підняв руки у повітря, між пальцями заіскрили чари. Ми з Лукою практично в унісон гмикнули на промову короля, а тоді перезирнулися. А як же, діяв по справедливості, честі та волі богів. У Кесталії тоді мали бути вкрай жорстокі боги. 

– Що має бути далі? – запитала я, схилившись до принца.

– Далі має бути Дафнія, – напружено всміхнувся Лука. 

І справді – не пройшло й кількох митей, як на поміст поволі піднялася принцеса. На якусь мить я ще відчувала власну ілюзію, хоч і знала, що ніхто інший серед дворян її не помітить – а тоді мій погляд зосередився на жінці під нею. Я вражено кліпнула: за ті кільканадцять хвилин, що ми витратили, аби дістатися храму, Дафнія встигла набути королівського вигляду. 

Пурпурова сукня тяглася довгим, важким шлейфом за нею; масивні золоті прикраси виблискували з шиї, пальців та волосся. А саме волосся її королівська високість – і вже зовсім незабаром величність – забрала у складну зачіску, погляд в якій губився серед кіс, локонів та глибокої чорноти волосся. 

Дафнія вражала – і варто їй було стати поряд з королем, дворяни зашепотілися, частина відступила на крок у захваті, частина – невдоволено. Я помітила, що погляд Луки шалено метався з ряду в ряд: вочевидь, він чітко вловлював, які саме родини були не надто раді коронації сестри. 

Можливо, Лука й пішов з королівського палацу, та звички все ж лишилися з ним. 

– Боги промовили до мене, – громовим голосом продовжив Іоланд. – І обрали найкращого спадкоємця для народу. Сумнівів тут бути й не могло. 

У все ще піднятих руках короля знову заклубочилася магія. 

– Що він робить? – прошепотів тихо Тео знизу. Мені довелося лише знизати плечима, бо я й сама не мала жодного поняття, та перевести погляд на принца. 

Той ще якусь мить дивився тільки вперед, на батька, ніби вичікував, і не відповідав. Магія на пальцях Іоланда стала сильнішою, поволі розпливлася в усі боки, а тоді утворила пелену, що ледь-ледь виблискувала між дворянами та ним самим. 

Плечі в Луки раптом розслабилися – наче зі спини чоловіка враз витягнули палицю. 

– Все, – сказав він майже здивовано. – Все. Тепер нічого змінити він не зможе. Спрацювало. 

Лука опустив погляд до Тео та розтріпав малому волосся. Посмішка на його лиці була така яскрава, що хлопчик не міг не посміхнутися у відповідь. 

– Коронація – це воля богів, виконана руками смертних, – завчено пояснив чоловік, хоч у його голосі й промайнула значна частка скепсису. – І ніхто не має заважати її проведенню. Тож Іоланд запечатав себе на підвищенні, і чари не спадуть, доки спадкоємець не зміниться. А там зараз немає нікого, окрім нього та Дафнії. А я… 

Посмішка Луки стала ще яскравішою, і він зиркнув на мене. 

– Я тепер навіки лише принц. 

– Вітаю, – сказала я м’яко, лише одним оком спостерігаючи за тим, що ж відбувалося на помості. 

Слуги, кілька з яких замкнули на підвищенні разом з королівською родиною (ніхто, певно, й не припускав можливості, що вони будуть короновані), зняли з Дафнії мантію та забрали її геть. Потім повернулися, і одна зі служниць почала стрімко розшнуровувати її корсет. 

У цю мить я відволіклася від слів Луки та втупилася у принцесу, піднявши брови. 

– Це теж є звичною частиною коронації? – запитала я, вказуючи на Дафнію, з якої вже знімали туфлі. 

Перед усім дворянством Кесталії її високість враз залишилася у самій лише довгій білій сорочці. 

– Так, – відізвався чоловік, анітрохи не здивований. – Вона має зануритися у купіль. А ми в цей час маємо вже рухатися вперед.