Розділ 66. Програшна битва

Я загнала Луці кинджал під ребра. 

Це була моя рука – мої пальці, що кілька годин тому гладили його розтріпане на вітрі волосся. Мої долоні, що обіймали його лице під час поцілунку. Не мій кинджал – але ця частина навряд чи щось змінювала. 

Чоловік підняв очі та втупився у мене майже здивованим поглядом – а я якусь мить не могла відірвати від нього очей. Це був Лука. Моя рука дістала кинджал з його тіла та приготувалася бити знову. 

В ту ж мить чоловік пригнувся, вирвав свою сорочку з хватки мого кулака та відступив на кілька кроків. 

– Соліє… – почав він, підіймаючи руки. – Я тобі не нашкоджу. Будь ласка… 

– Я тебе попереджала про втечу, – сказала я просто. Мій рот сказав, поки я усіма силами намагалася примусити тіло не рухатися. Не робити нічого гіршого, ніж я зробила вже. Не шкодити Луці. 

Якби я могла заплакати, я б, певно, саме це й зробила б – попри те, що чудово знала про те, що сльози ніколи не розв’язували проблем. Та зараз… 

Я дозволила бургомістрові забрати моїх дітей. Я зрадила довіру Луки. 

Я нічогісінько не могла зробити з тим, аби це виправити – і, як вишенька на торті, я помру. Буду страчена як державна злочинниця, і школа після цього закриється. Я вже ніколи не побачу дітей, що приходили в класи, а їхні батьки будуть шепотітися, що завжди знали – освіта до добра не доведе. 

На мить у горлі таки справді зібрався клубок, та закляття все ж взяло своє: я зручніше перехопила кинджал та повільно обійшла навколо Луки, аби підшукати найкраще місце для наступного удару. 

– Соліє, спробуй з цим боротися, – тихо сказав принц, формуючи на долонях захисне закляття. Воно ледь відблискувало у ранкових променях сонця, і у цих відблисках лице чоловіка видавалося особливо хворобливим – бліде, з великим, вже жовтуватим синцем на вилиці, з кількома подряпинами на підборідді та щоці від падіння. – Ти можеш, я знаю. 

У його голосі, попри показні впевненість і спокій, я чула сумнів. Звісно, я не могла з цим боротися. Лука це розумів. Я навіть ілюзію накласти як слід не могла, що тут вже говорити про те, аби скинути чари найпотужнішого чаклуна королівства!

Моє тіло ступило крок вперед так стрімко, як я навіть не підозрювала, що воно здатне. Я подолала плавні між нами у кілька кроків та накинулася на Луку з кинджалом, намагаючись влучити хоч кудись – у ногу, у груди, знову в ребра. Чоловік спробував обережно мене відштовхнути, та в мені раптом пробудилася якась нелюдська сила. 

Лука ж, навпаки, свою силу застосувати боявся. Він відбивався від мене дуже обережно, побоюючись мені нашкодити – а ось в мені подібні думки не виникали. Я борсалася, викидала вперед руку з кинджалом, до крові вкусила чоловіка за плече, вдарила його ногою – а тоді зрештою повалила на спину. 

Я впала поряд з ним на коліна швидко, а тоді приставила лезо до горла чоловіка. 

– Цього разу я справді не раджу рухатися, – віддихуючись, сказала я. Кинджал вже міцно притиснувся до засмаглої шкіри, і на ній виступила тоненька смужка багряної крові. Я бачила, як швидко і сильно билося серце Луки: поклала долоню йому на груди, та й моє, видавалося, рухалося в тому ж ритмі. Чоловік якусь мить скошував очі вниз, на зброю, а тоді знову підняв погляд до мене. 

Я ледь насупилася: в лиці Луки зовсім не було страху, і тим паче покори. 

– Не думаю, що ти мене вб’єш, – сказав він повільно, ледь схиляючи голову. Кинджал від цього залишив глибшу подряпину, і я ледь відвела руку. Принц має дістатися до палацу живим. – Так я і думав, – тихо додав Лука, щойно помітив цей мій рух. 

 Я стиснула зуби й кілька митей нічого не відповідала. Чоловік мав рацію. Я не могла погрожувати йому смертю для послуху, якщо він знав, що я не збираюся його вбивати. Повільно, дуже повільно я забрала кинджал. Тоді встала з колін та відійшла на кілька кроків. 

Луку це, до не моєї прихованої радості, здивувало. Він насупився, підвівся на ліктях, а тоді уважно вдивився в моє лице. 

– Соломіє? Ти… Ти ж там, так?

Мені захотілося заплакати. Невже Лука справді думав, що мій відступ означає, що я неймовірним чином зламала прокляття? Натомість моє тіло ледь помітно всміхнулося, а тоді кинджал знову піднявся. Цього разу не до принцового, а до мого горла. 

– Не підходь, – повільно сказала я. – Залишайся на тій же відстані, що й зараз, інакше… 

Я сама притиснула кинджал до своєї шиї сильніше, і відчула печіння на шкірі, гостре й неприємне. За кілька митей пальці, що стискали руків’я, стали ледь вологими. – Не думай, що я цього не зроблю. 

Коліна в мене задрижали. 

Ні, цього не могло відбуватися. Це був якийсь тривалий, дуже тривалий кошмар. 

Я спробувала замружитися з марною, вже заздалегідь програшною надією, що коли я відкрию очі, опинюся в Оливковій гілці. У ліжку в нашій з Лукою спільній спальні. Відчую, що чоловік ледь чутно дихає мені у шию та обіймає уві сні. 

Спогад, що сплив у пам’яті, виявився таким яскравим, що я майже задихнулася повітрям. На очах виступили сльози – і я вже не знала, чи то від болю, чи то від погляду на Луку, що вже піднявся на ноги й дивився на мене широко розкритими у жаху очима.