Розділ 65. Чергова втеча

Лука

Біль повернувся різко, і я не стримав тихого стогону. Голова розколювалася і горіла, наче розжарене вугілля. Вона підстрибувала на чомусь м’якому – вочевидь, ми кудись їхали. 

Я повільно, обережно відкрив очі – і в ту ж мить відчув, що до живота мені притиснулося гостре, але коротке лезо.

– Раджу не рухатися, – сказала Солія. Я ще не встиг побачити її, та голос впізнав одразу – та і як я міг його не впізнати? Я підняв брови й спробував сісти рівно – і в ту ж мить виявив, що погроза Солії зовсім не була порожньою: лезо сильніше притиснулося до живота, проткнуло сорочку й каптан, а тоді залишило глибоку подряпину на шкірі. 

Я зашипів і знову ліг. 

– Що… – ледь видушив я, нарешті зосереджуючи погляд на жінці, що нависала наді мною. – Що відбувається, Соліє?

Вираз її лиця був порожній – зовсім не такий, до якого я звик. Солія мала бути спокійною, зібраною, але не відстороненою. Підозра вже почала вужем звиватися у думках, а тоді сильно стиснула мені шлунок. 

– Ми їдемо на коронацію, – відізвалася жінка без жодної зайвої емоції у голосі. – Ти станеш королем. Не рухайся. 

Кинджал знову впився у вже створену рану в мить, коли я смикнувся від слів Соломії. На коронацію. 

Два слова відлунювали в мене в голові знову й знову; вона досі боліла від удару, і тому, певно, уся абсурдність дій Солії не одразу досягла мозку. 

Не могла вона зрадити мене. Не могла вона везти мене до палацу – не після усіх жертв, на які пішла, аби приховати мою присутність в Оливковій гілці. І не могла Солія, яку я знав, яку я кохав та яку лише кілька годин тому попросив стати моєю дружиною, притискати мені зброю до нутрощів. 

Я знову підняв очі до жінки, цього разу обережно й навмисно не рухаючись. Зазирнув Солії в лице та глитнув. Вона вже не дивилася на мене – тільки сиділа рівно-рівно, натягнута, наче струна, й не зводила погляду зі стіни карети навпроти. 

Очі їй наче затягнуло серпанком – тонкою білуватою плівкою, що душила усе, що було Солією. Я чудово знав, звідки взявся цей серпанок, і не зумів стримати лайку крізь зуби. 

– Твоя розмова з батьком не пройшла добре, так? – запитав я. Відповіді очікувано не почулося – Солія й далі сиділа, не рухаючись – тільки не відривала від мене зброї. І я знав, що варто мені поворухнутися, вона не забариться нею скористатися. 

Вирватися з-під чарів батька було… Я не знав, чи справді неможливо – та досі не зустрічав жодної людини, якій би це вдалося. На мені самому король залучав чари всього двічі – і кожного разу, попри усі мої зусилля і магічну міць я опинявся маріонеткою у його руках. 

Увесь спротив був марний. 

– Що він тобі наказав? – запитав я знову, не сподіваючись на відповідь. На диво, Солія ледь повернула голову. 

– Доправити тебе до палацу будь-яким способом. Живим, – просто відізвалася вона. – Спуститися у– 

Раптом її голос урвався, наче закляття враз обхопило її навіть міцніше, і вона знову втупилася у стіну – безживна, байдужа і нескінченно, неприродно спокійна. 

– Соліє… – почав я, і голос мене підвів. – Соліє, ти там, я це знаю. 

Можливо, це було жорстоко. Я ніколи не міг побороти закляття батька; очікувати цього від Соломії не мав. Але вдіяти з собою нічого не міг: від розуміння, що ось вона, зовсім поряд, так близько – і однаково нескінченно далеко, далі, ніж будь-який з кесталійських островів, – дихання перехоплювало. 

Соломія і далі сиділа рівно. На половину миті мені видалося, що вона ледь повернула голову. Рух настільки непомітний, що цілком міг бути плодом моєї уяви – і, скоріш за все, так воно й було. 

Ніхто не міг здолати закляття Іоланда – навіть його спадкоємець. 

Навіть Дафнія, що володіла чарами не згірше за батька, опинилася б перед ним безсильною. Вона мала лише одну перевагу – досить сильний захист, аби не потрапити у таку пастку. 

– Соліє, будь ласка, – сказав я тихо, майже пошепки. Жінка лишалася незворушною. Кістяки на її руці, що стискала кинджал, побіліли від напруги. – Я дуже не хочу цього робити. Та якщо доведеться… 

– Не раджу рухатися, – порожньо сказала вона. – Я маю доправити тебе до палацу живим, але необов’язково неушкодженим. 

Серпанок в очах Солії був справжнім. Через мене – через те, що я лишив її саму, через те, що я не встиг, вона опинилася під чарами батька, і вдіяти я з цим нічого не міг. Нічого, окрім втечі – початкового плану, від якого після життя в Оливковій гілці я вже встиг відмовитися.   

Але зараз… Я ледь повернув голову, аби визирнути у вікно. Королівська карета мчала нас лугами, що вже зовсім скоро мали перейти у болотяні заплави, а тоді – у лагуни. Ще якась година, і ми дістанемося столиці, а тоді вже буде надто пізно тікати. 

Тоді від корони мене не врятує ніщо – ні моє власне небажання її приймати, ні Дафнія, ні Солія. 

Сонце вже піднялося досить високо – ми приїдемо майже впритул до коронації. Ще якусь мить я дивився на нього, примруживши очі, зважуючи усі за та усі проти – а тоді різко відштовхнув руку Солії з кинджалом. 

Вона була слабша за мене, нижча – і тому це не було складно. Солія цього не очікувала – так само як не очікувала, що я на повному ходу карети штовхну двері та викинуся з них на дорогу головою вперед.