Розділ 64. Дорога

Свічник обважував руку, і я впустила його на підлогу практично водночас з тим, як ноги Луки підкосилися. Якусь мить він ще дивився на мене – з повною недовірою, нерозумінням – а тоді важко впав на плити підлоги. 

Якусь мить я ще просто стояла над ним, б’ючись всередині власного розуму, наче замкнена пташка, а  тоді поволі вхопила чоловіка під пахви й потягнула в коридор. 

Білі стіни зараз видавалися майже чорними; лимонні дерева відкидали чудернацькі тіні. Свічники згасили ще опівночі, і зараз я пробиралася практично навпомацки. 

Я намагалася примусити ту частину себе, що зараз керувала парадом, принаймні ставитися до тіла Луки обережно – та коли та підійшла до сходів, вирішила, про найпростіше буде просто штовхнути його перед собою. 

Тіло чоловіка прокрутилося кілька разів, прогуркотіло вниз, і там спинилося з розпростертими руками – на щастя, поки що не вигнутими під неправильними кутами. В мить, коли звук стих, я з жахом зрозуміла, що розчиняюся.  

Коли я змогла заперечити королю у літньому будиночку, всередині з’явилася слабка надія, що я зумію скинути закляття. Коли я майже розповіла Луці про підступ, що готувала проти нього, вже практично святкувала перемогу. Зараз… 

Зараз я усвідомлювала, що вже ледь можу рухати уявними ногами та руками всередині такої ж уявної клітки в голові. Я виснажилася – і це виснаження наростало з кожною хвилиною. Воно присипляло, пропонувало полегшення – і хай як добре як знала, що це полегшення є нічим іншим, як обманом, протистояти йому було важко. 

Тим часом я вже встигла знову підхопити Луку за пахви й потягнула вперед. Коридор другого поверху вже не був так погано освітлений – горіли два кристали прямо біля кімнати Тео та Альди, і все моє тіло заболіло так, наче його розривали на дві частини. 

Я противилася кожному кроку, тягнула уявну себе, що збиралася вчинити непоправну помилку, за волосся, за руки, за ноги. В якусь мить навіть вдалося спинитися, але ненадовго – я зітхнула, а тоді сильніше вхопилася за руки принца. 

Коли я протягнула його тіло повз кімнату, що належала Алісії Белторро, почула ледь чутне шарудіння. Мить – і двері відчинилися навстіж, являючи жінку. Вона точно знала, в чому полягала її роль, бо вже виглядала готовою до виходу – з-під довгого темного плаща виднілася світла легка сукня. 

Я втупилася в Алісію, намагаючись роздивитися у ній те, чого не побачила раніше – жінку, що проникнула до моєї школи, аби шпигувати за мною та за дітьми. Коханку Квінто Рівери, найгіршого чоловіка не лише у В’ярні, але й, певно, в усій Кесталії. Втім, Алісія мала такий сами вигляд, як і вчора, і позавчора, і в кожен день перебування у школі: вона ледь посміхалася, й досі я тлумачила цю посмішку як добру – зараз підозрювала, що вона означала самовдоволення. 

– Соліє, – тихо сказала вона, посміхнувшись навіть ширше. – Як добре тебе побачити. Я б тобі допомогла, та, боюся, руки будуть зайняті іншим. 

З цими словами Белторро переступила через непритомне тіло Луки та штовхнула двері навпроти – двері кімнати Альди та Тео. 

Я стояла нерухомо. Відчувала, що кров відлила від лиця, що руки почали дрижати, що все тіло вкрили краплі холодного поту – та жах змусив мене лише заціпеніти, а не рухатися, не виривати дітей з рук Алісії та бургомістра. Я намагалася ступити вперед, крикнути, щось зробити – та горло затиснуло наче лещатами, і це було відчуття вдесятеро гірше, ніж коли сукня стискала мені груди й ребра. 

– Прокидайся, Теодоре. Нам потрібно йти. Зараз же. 

Алісія щось ще говорила, я не могла розібрати частини слів через шум у вухах, що все наростав і наростав, ніби я приклала до нього раковину з берега у спробі почути море. Тео щось пробурмотів спросоння, і голос Алісії став вимогливішим, зовсім трохи гучнішим. 

– Але… 

– Жодних але – виходьте негайно. Ці речі вам однаково не знадобляться. Якщо не віриш мені – спитай у Солії. Вона чекає на вас за дверима. 

Я не могла вже навіть ковтнути слину, навіть вдихнути – все тіло захопив пустий жах. Я стояла за два кроки від Алісії та дозволяла їй забрати дітей, моїх дітей, мою єдину родину. Я сама везла до столиці другу частину своєї родини. 

Я зрадила усіх, хто мені довірився, і була надто слабка, аби щось з цим вдіяти. 

З-за причинених дверей почувся ледь чутний шум, наче когось силою висмикнули з ліжка. 

– Я такого терпіти не буду! – прошипіла Алісія. – Вдягайся негайно! 

– Зараз ще ніч, чому–

Сонний, невдоволений голос Тео різко урвався. Я почула звук ляпаса, і від цього усе тіло здригнулося. 

– Я не буду повторювати. Або ти вдягнешся зараз, або вийдеш на вулицю в тому, у чому спав. 

Тео дихав дуже тихенько, але я чула кожен вдих. Це було єдиним, що я взагалі могла зараз робити – слухати. Шум у вухах минувся, і на заміну йому прийшла повна, цілковита пустота, повна нездатність вдіяти бодай щось. 

Я не знала, скільки стояла так, прислухаючись до шарудіння за дверима. В якусь мить вони знову відчинилися, і першою у коридорі з’явилася Алісія. Не сама – на руках вона тримала Альду, міцно притискаючи дівчинку до свого плеча. Та спала й так і не прокинулася – я, слабко ворочаючи думками, думала, що без закляття тут не обійшлося.