Розділ 63. Розмова у літньому будиночку

ПОПЕРЕДНІЙ ВЕЧІР

Я переступила поріг дому Рівери, намагаючись втягнути повітря у груди. Корсет здавлював ребра так сильно, що я вже ледь трималася на ногах; перед очима пливли кола, і єдине, що я бачила – це розмиті вогні попереду. 

Літній будиночок, де на мене чекала ще одна невідома небезпека, був надто далеко. Я ледь переставляла одну ногу за іншою, але розуміла, що дійти просто не встигну – впаду десь серед квітучих троянд та лілій і просто задихнуся. 

Від цієї думки повітря у легенях стало навіть менше. 

Ні. Ні, я не здамся. Нехай там чекає ще якась небезпека – та її в мене все ж є шанс пережити. А значить, я мушу рухатися далі. 

Я зробила крок, за ним ще один, і ще. В якийсь момент зосередилася лише на тому, аби рахувати їх, ці кроки – і тому для мене стало цілковитою несподіванкою, коли зрештою я наштовхнулася на міцні дерев’яні двері. 

Вони стояли, ледь прочинені, і через цю щілину на нічну стежку проникала тонка смуга світла. Я не чула нічого, окрім гуркоту цикад поряд та моря вдалині, і тому щосили вхопилася за ручку, штовхаючи її. 

Коли я зайшла у літній будиночок, дихати вже не могла. Привалилася до стіни, вхопившись обома руками у корсет, і спробувала послабити його, розуміючи, що з закляттям вдіяти нічого не можу.  Нитки й тканина вислизали з-під пальців, я беззвучно відкривала рот, та видавалося, що повітря навколо зникло. 

Я задихалася. По-справжньому – і відчувала, як легені висушуються в грудях, як горло стискає – а тоді впала на коліна. 

В ту ж мить усе минулося. Знову різко, наче нічого й не було. Я судомно втягнула повітря, спершись на долоні та дихала, дихала, дихала. Горло подерлося, і від кожного вдиху нещадно боліло, та я все одно дихала надто швидко й нічого не могла з собою зробити. 

– Звичайного реверансу цілком вистачило б, сієро Ріно, – почувся голос в мене над головою. 

Я завмерла в ту ж мить, зосередивши погляд на паркеті та долонях. Поволі підняла його – і спершу наштовхнулася очима на дорогі черевики, тоді камзол, руки, увінчані перснями, і… 

Я спинила погляд на чужій шиї. Мені не потрібно було дивитися на лице, аби впізнати короля – і я все ще пам’ятала про попередження Фолко. Не дивитися в очі – принаймні якщо я не хочу потрапити під вплив ментальної магії. 

– Ну ж бо, підіймайтеся, – поквапив мене чоловік. Він відійшов на кілька кроків, не обертаючись від мене, і я опустила погляд навіть нижче. – Ми не можемо обговорювати справи, поки ви б’єте мені поклони на підлозі.

Я не хотіла слухатися короля – але залишатися на землі та “бити йому поклони” бажала ще менше – тож швидко підхопилася на ноги й обтрусила сукню. Суто машинальний жест, бо зараз я вже не переймалася про дорогу річ від слова зовсім. Якщо під кінець ночі я примудрюся якось її пошкодити чи заплямувати, це буде принаймні невеликою відплатою Алісії Белторро. 

Щойно я піднялася, в очі мені вдарили численні вогні літнього будиночка: вони відбивалися від кришталевих люстр, від дзеркал та начищених до блиску мармурових плит, і прямо-таки засліплювали. Я ледь примружилася, оглядаючи місце, де опинилася. 

Літнім будиночком ця оселя називалася суто формально – на ділі ж це був ще один маленький палац. Першою кімнатою виявилася величезна вітальня, заставлена кріслами, диванами, маленькими кавовими столиками та високими, майже нескінченними стелажами з книгами. 

Люстри зі свічками, що видавалися мені справжніми, а не зачарованими, спускалися небезпечно близько до цих-таки книг і ледь похитувалися через протяг з великих вікон. Навіть вдень тут, певно, панувала напівтемрява – дикий виноград заплітався густими лозами навколо балкона, стін, кидав тіні на підвіконня. 

Король йшов від мене геть, вбраний набагато простіше, ніж тоді, коли завітав до Оливкової гілки. Я примружилася: навряд чи його високість міг дозволити собі у такому вигляді з’явитися на бал. Чоловік пройшов далі, і далі – аж поки не спинився перед двома кріслами  у самому кутку. 

– Сієро Ріно, я не звик довго чекати. А коли все ж доводиться… – він зітхнув, зручно вмощуючись у кріслі. – Що ж, наслідки для людей, які спричиняють ці затримки, дуже неприємні. 

Я скривилася, але вперед не йшла. Двері на вулицю були всього за кілька кроків від мене – потрібно лише розвернутися і кинутися геть. Звісно, це буде страшною образою королю; у будь-який інший час я б не наважилася так вчинити. Ось тільки завтра короля на троні замінить Дафнія – і, я дуже сподівалася, вона поставиться з розумінням до моєї втечі. 

Тож я лише ще раз зиркнула на короля, що сидів до мене півобертом, розглядаючи свої масні долоні у перснях, а тоді, підібравши сукню в руки, кинулася до дверей. Вхопила їх за ручку – але з першого разу вони не піддалися. Тоді я смикнула другий раз, третій, і від жахливого усвідомлення спина миттєво вкрилася холодним потом. 

– Можете припинити ці марні спроби, сієро – однаково вам нічого не вдасться. 

Я різко повернулася до короля – і саме вчасно, аби помітити ключ, що той прокрутив між пальців, а тоді заклав у нагрудну кишеню. 

– Я, звісно ж, подбав про те, аби наша розмова справді відбулася. Хоча сподівався, що запобіжні заходи не знадобляться. Ходіть сюди. Зараз.