Розділ 62. Повернення

Лука

Солія похитнулася, і я вхопив її за плечі обома руками. 

– Луко! – видушила вона ледь чутно, а тоді обхопила моє зап’ястя до болю. 

– Пробач мені, що покинув тебе так надовго, – витиснув я, уважно оглядаючи лице дівчини й шукаючи на ньому сліди… усього, що могло статися за ті пів години, що мене не було у залі. – Дафнія хотіла мене бачити. Вона… 

Солія лише махнула рукою. Лице в неї було бліде, а очі сяяли незвичним блиском. Я ледь схилив голову, примружуючись, але дівчина заговорила. 

– Все гаразд. Але я бачилася з королем. 

В першу мить мені видалося, що я неправильно почув. Що Солія сказала якесь інше, не таке страшне слово – і що вона бачилася не з королем, а з кролем, чи ще з ким. Та дівчина дивилася на мене зібрано і спокійно, як і завжди, і я лише притулився спиною до кам’яного проходу. 

– Демони безодні! – вилаявся я собі під носа, а тоді потер перенісся пальцями. Біль, що почав зароджуватися у голові, нікуди від цього не зник. – Соломіє, пробач мені… Я не мав лишати тебе наодинці з бургомістром навіть на мить. 

Солія тільки знизала плечима, а тоді взяла мене за руку і переплела наші пальці у замок. 

– Ти не можеш стежити за мною вічно. І до того ж розмова пройшла добре. 

Дівчина вже зробила перший крок коридором, тягнучи мене за собою, та я лишився стояти на місці. 

– Добре? – запитав я, примружившись. – Це ми зараз про мого батька говоримо? Ти… 

Я знову уважно обдивився Солію з голови до ніг – жодних синців, жодних слідів бойових заклять… Але повірити у те, що вона говорила цим своїм зібраним, вчительським тоном, я не міг. 

– Він не закриватиме школу. Сталося одне прикре непорозуміння, і щойно ми його владнаємо, все буде гаразд. Але це буде вже завтра. А зараз, я думаю, нам час повертатися додому. 

Солія сильніше стиснула мої пальці та потягнула вперед, і цього разу я піддався. Довгі коридори маєтку бургомістра пашіли прохолодою та вологою – і що далі ми йшли, то сильніше відчувалася присутність моря поряд. 

В якусь мить я його почув – сильний прибій, шум піску, крики мартинів, що ніяк не могли заспокоїтися на ніч. Я першим штовхнув двері, і в лице мені вдарив порив холодного, мокрого вітру з краплями морської піни. 

На посту вартового нікого не опинилося – певно, Вірена про це подбала. Солія за мить опинилася поряд: вона, примружившись, споглядала море. Та коли я обернувся, помітив, що насправді погляд її прикутий до Кесталії вдалині. Вогні столиці сяяли яскраво навіть у таку пізню годину, і будуть сяяти чи не до самого світанку. 

– Що саме хотів від тебе батько? – запитав я повільно, спускаючись сходами. Маєток Рівери підходив до самого моря – ще трохи, і вапнякові плити стін почали б лоскотати хвилі прибою. Мокрий пісок я відчув навіть крізь черевики, а за мить вони наповнилися солоною водою. 

Солія побрела поряд, підіймаючи спідниці все вище й вище. Ноги у незручних туфлях на підборах грузли у піску. 

– Певності, що я не порушую закон. Це була швидка розмова. Здається, вона не тривала й десяти хвилин. – Солія спинилася, і плечі її напружилися. – Будь ласка, не говорімо про це, Луко. Не зараз. 

Я підступив на крок до дівчини, ледь підіймаючи брови. Це було не надто схоже на Солію – не говорити про проблему, уникати її доки, доки вона не зникне сама. Більше нагадувало щось, що зробив би я. 

– А що тобі сказала Дафнія? – запитала вона натомість. Можливо, надто швидко, аби я не збагнув, що вона відчайдушно намагається перевести розмову в інше річище. 

Я піддався – бо чудово знав, який ефект справляє на людей батько; не було, певно, нічого дивного у тому, що Соломія не хотіла говорити про цю зустріч – особливо враховуючи те, що саме через мене вона опинилася на ній сама. 

Тож я струсив головою та опустив погляд на ноги Солії, що вже загрузли у піску ледь не по самі щиколотки. Підхопити її на руки виявилося неймовірно легко – дівчина тільки ледь охнула, обплітаючи мою шию руками. Вона притиснулася до мене, і холод, що йшов від її шкіри, я відчував навіть через шари одягу. 

Я пішов пляжем геть від бургомістрового дому. Спершу проминув паркан, що відділяв його володіння від решти міста, і тільки тоді наважився розтулити рота. 

– В неї є план. Новий план, що не вимагає моєї присутності й включає дещо більше насильства, ніж мені подобається. А все, що потребується від мене – це тихо перечекати в Оливковій гілці, поки її коронують. Думаю, з цим я впоратися спроможний. 

Щойно я договорив, спинився. Розуміння, що раніше витало навколо, нарешті почало потрохи вкладатися в голові. 

Завтра коронація. 

Я тут, у В’ярні, не впізнаний і навіть не побачений батьком, попри усі острахи Дафнії. Ще менш як половина доби, і я буду назавжди вільний від королівської корони, що нависала над головою не гірше за меч. 

Ніщо не заважатиме мені називати Оливкову гілку своїм домом; ніщо не завадить мені дати Тео та Альді своє ім’я. Ніщо не завадить мені бути з Солією все життя. 

Я вільний.