Розділ 61. Попередження

Лука

Я кинув останній погляд на Солію з бургомістром і примусив себе зробити крок вбік, до балкона, де сестра призначила зустріч. Від самої думки про те, аби лишити Соломію саму, наодинці з вбивцею, в мене серце падало у п’яти – але я знав, що без причини Дафнія мене не кликала б. 

Мало бути щось нагальне; тож я примусив ноги рухатися вперед. Що швидше я розберуся зі справою Дафнії, то швидше зможу повернутися до Соломії – а вона точно потребує моєї підтримки та захисту на цьому балу. 

Південний балкон ховався за низкою хитро сплетених коридорів, якими Рівера намагався імітувати пишноту королівського палацу; я досить часто бував у домі бургомістра раніше, аби пам’ятати дорогу – і все одно кілька разів ледь не звернув у протилежний від потрібного бік. 

Варто було піднятися на останню сходинку, як я одразу ж помітив сестру – вона стояла спиною до мене, спершись на поруччя; у пишній, вже королівській сукні, з тіарою на чолі. 

– Чудово, ти прийшов, – спокійно сказала вона, щойно я підійшов ще на кілька кроків. 

– Ти покликала, – підняв брови я. – То у чому річ?.. 

Дафнія різко обернулася, і я одразу ж вловив суворий вираз її лиця. Сестра вперла руки у боки і зміряла мене оцінювальним поглядом – і оцінка ця точно була неприємна. 

– Річ у тому, що тебе тут не мало б бути, – повільно, важко сказала Дафнія. Вона підійшла на крок до мене та легенько штовхнула мене пальцем у груди. – Про що ти думаєш, Луціано? Коронація завтра, а ти вирішив з’явитися батькові прямо під носа? Та ще й з такою жалюгідною… – вона повела рукою перед моїм лицем, – ілюзією?

– Нормальна ілюзія, – заперечив я, намагаючись не розпалюватися. Я любив Дафнію, справді; та якщо й була людина, що могла вивести мене з рівноваги та розізлити лише за кілька слів, то це також була вона. – Ніхто ще мене не впізнав. 

– Бо ти на балу менш як годину. Батько ще не з’явився. Щойно він… – сестра похитала головою та потерла перенісся. Вона підняла до мене погляд з виразом приреченої терплячості. – Минулого разу тебе врятувало лише те, що батько точно не очікував від тебе такої дурості. Ховатися в Оливковій гілці, з усіх місць! Але зараз він шукатиме ілюзію, він вже підозрює тебе – невже ти цього не розумієш?.. 

Я закотив очі. 

– На мене йому байдуже. Він запросив сюди передусім Солію – його цікавить школа; він хоче–

Дафнія махнула рукою, уриваючи мене. 

– Справді, Луціано? Школа у маленькому містечку, де навчається десяток учнів – це те, що турбує короля в день перед коронацією, коли спадкоємець зник? Ти хоч чуєш себе?

Я завмер. Відкрив рота, а тоді закрив його знову, наче викинута на берег риба. 

– Ну, коли ти говориш ось так… 

– Навіщо ти взагалі тут з’явився? – запитала сестра втомлено. – Чому не перечекав цю ніч безпечно в Оливковій гілці?

– Король погрожував закрити школу, якщо Солія не з’явиться.

– Скоріш за все, він однаково це зробить, – знизала плечима Дафнія. – Або принаймні спробує. 

– Та ми не у тому становищі, аби давати йому привід це зробити, – відказав я. – Ця школа… 

Я похитав головою і спрямував погляд повз Дафнію – на сад Рівери, за яким розкинулося місто, оточене вогнями й відблисками місяця у воді. 

– Для тебе вона може здаватися дрібничкою – одна школа для десятка учнів. Але це десять справжніх дітей. Десять дітей, яким Солія пообіцяла краще майбутнє, і яких ми тепер не можемо підвести. Вони не менш важливі за те, чого прагнеш ти. 

Дафнія мовчала, прикусивши губу. 

– Ти справді змінився, – тихо сказала вона зрештою. – Чи повинна я дякувати за це сієрі Ріно?

– Так, – без роздумів відізвався я. – І тому я не міг покинути її сьогодні саму. Просто не міг. 

Дафнія важко зітхнула, а тоді сильніше вчепилася руками у поруччя. 

– Гаразд. Я… можу зрозуміти, та зараз ти мусиш забиратися звідси. Батько зараз особливо пильний. Він тебе схопить, і це зруйнує усі мої плани.

Я з інтересом підняв голову. 

– А який в тебе план? 

Сестра скривила губи й уникала дивитися мені в очі. 

– Тобі він не сподобається, – зауважила вона сухо, але все одно продовжила. – Завтра вранці, під час подорожі назад до Кесталії, я здійсню швидкий переворот. Все вже готово – у варті батька мої люди, частина дворян на моєму боці, про іншу частину я… подбала. 

– Це надто ризиково, – одразу ж похитав головою я. – Ти сама це мусиш розуміти! А що, якщо хтось з дворян загине? Це поставить на тобі криваву пляму ще до того, як тобі на голову покладуть корону!

– Не перебільшуй, – відмахнулася сестра. – Я буду обережна. І скільки правителів раніше вбивали своїх братів, батьків і навіть дітей, аби отримати трон? Я не буду першою, і я точно не буду останньою. 

– Так, – з затримкою відповів я. – Це правда. Ось тільки вони були…

– …Чоловіками, – завершила замість мене вона. Жінка закинула голову назад, втупившись у зорі – та я сумнівався, що вона бачила хоч одну. – Боги, Луко, як це мені набридло! Як мені… Ти думаєш, я цього хочу? Погрожувати власному батькові та раді? Наражати на небезпеку звичайних містян?