Розділ 59. Перший танець

Лука

За кільканадцять кроків до маєтку Рівери Соломія несподівано спинилася – і я раптом збагнув, що вона, певно, ще жодного разу не бачила цього дому, або ж не спинялася досить надовго, аби по-справжньому звернути на нього увагу. 

А подивитися тут таки було на що – будинок більше нагадував зменшену копію королівського палацу. І наказав побудувати його так бургомістр недарма – вочевидь, спав і бачив себе справжнім місцевим королем, вершителем доль і правою рукою справжнього короля. 

А, можливо, і наступним королем усієї Кесталії. Щойно ця думка прийшла мені в голову, я обережно відклав її на дальню поличку розуму. Час розібратися з усім, в тому числі з загрозою короні, буде після того, як цю-таки корону вдягне на голову Дафнія. 

– Боже, та він величезний, – пробурмотіла Солія собі під носа. – Здається, в когось є комплекси. 

Маєток Рівери у вечірніх сутінках виблискував ліхтарями, свічками, що літали поміж дерев, лампадками, вивішеними на кожному маленькому балкончику, та магічними світлячками, що літали тут і там і розпадалися на іскри, варто було торкнутися їх рукою. 

Навіть з двору я чув музику, перемовляння, сміх, дзвін келихів, але передчуття свята, звісно ж, не було. 

Я міцніше перехопив долоню Соломії. 

– Все буде гаразд, – сказав я їй, і водночас сильніше затягнув ілюзію на лиці. – Нам не потрібно бути тут довго. Кілька годин – і можна тікати, і тоді ніхто не закине тобі, що ти не з’явилася на бал. 

Соломія похитала головою, не відриваючи очей від білих шпилів веж та еркерних вікон. 

– Щось мені підказує, що все не буде так просто. Але… будемо сподіватися. 

Дівчина нарешті відповіла на мій потиск долоні та перша зробила крок до будинку. Під ногами тихо стукотіла бруківка, навколо шелестіло срібне листя олив, а я зробив кілька глибоких вдихів, намагаючись викинути геть усі сумніви та невпевненість. 

Хай там що говорив Фолко, він не був усезнавцем. Моя ілюзія досить сильна, і колись вже дурила батька. Він мене не впізнає. А навіть якщо зробить це… 

Я сподівався, що у залі, повній дворян, викривати мене та влаштовувати скандал він не наважиться. Тож найважливішим зараз буде втекти й перечекати до коронації. Менше, ніж доба. 

Коли сонце опиниться в зеніті, в Дафнії на голові вже лежатиме корона, і про погрози батька можна буде забути, як про страшний сон. 

Ми проминули двері з двома вартовими – один з них видався мені знайомим – і ніхто й не подумав зупиняти нас чи просити запрошення. Я від цього насупився, а Солія наче й не зауважила. Якщо нас пропускали просто так, це означало, що ми були досить важливими гостями. Настільки важливими, аби сторожу попередили про нашу появу. 

– Я щойно дещо збагнула, – пробурмотіла Солія, коли музика попереду стала гучнішою. Вона схилилася до мого плеча, і пасмо її волосся залоскотало мені шию. – Я… не вмію танцювати. Думаєш, від мене цього очікуватимуть?

Від несподіванки я ледь не спинився серед кроку. Про те, що Соломія могла не знати кесталійських танців, я навіть не думав – і, вочевидь, дарма. 

– Взагалі не вмієш?.. – запитав я загальмовано, і Солія відповіла мені лише прямим поглядом. Я кивнув сам собі. – Гаразд, щось придумаємо. Певно, король і бургомістр здивуються, якщо ти не танцюватимеш взагалі, але є танці, з якими можна впоратися і без навчання. 

Я посміхнувся жінці, хоч всередині усе натягнулося у вузол. Нас викриють – якщо не через ілюзію, то через ці кляті танці. 

– Просто повторюватимеш за мною. Нічого складного. 

Солія зовсім не виглядала переконаною, коли ми на мить спинилися перед зачиненими дверима бального залу. Двоє слуг вхопилися за ручки й потягли їх водночас. Я, вже знаючи, чого очікувати, примружився – і лише тому не був засліплений вогнями; Солія відступила на пів кроку, все ще тримаючи мене за руку. 

– Сієра Солія Ріно з супутником! 

Я тихенько гмикнув собі під носа – це вперше під час мого входу в залу оголошували не моє ім’я. Втім, з Солією мені довелося спробувати чимало речей вперше. Я легенько погладив великим пальцем шкіру її зап’ястка, а тоді ми обоє переступили поріг. 

На відміну від часу, коли до бальної зали заходив принц, розмови не спинилися, і ніхто не завмер у танці – я сумнівався, що більше, ніж десяток людей взагалі зауважили нашу появу, чому я не міг не радіти. Я ковзнув поглядом по головах дворян, що зібралися поряд, вишукуючи знайомі лиця. 

Їх не бракувало, хоча більшість людей все ж не були настільки важливими, аби їх запрошували до королівського палацу в Кесталії. Лорд Агелон, сієра Валь, подружжя Корен-Грутів… Я подумки відмічав усі куточки зали, куди краще носа взагалі не потикати. 

Я поняття не мав, чи був хтось серед них досить сильним чаклуном, аби побачити крізь мою ілюзію – але перевіряти на практиці не збирався. 

Батька ніде не було видно, та це мене не дивувало: король міг з’явитися на балу лише на кілька хвилин, і навіть це слід було сприймати за честь. 

– Що зараз? – прошепотіла крізь стиснені у легкій посмішці губи Соломія. – Ми… просто стоятимемо у кутку? 

Я озирнувся навколо, знову оглядаючи гостей, але тепер з іншою метою – вишукуючи не дворян, а звичайних запрошених містян. Та якщо тут такі  й були, я їх не впізнав. Тож зрештою я кивнув.