Розділ 58. Ілюзіоністка

Солія Ріно – справжня Солія Ріно, та, що жила у цьому тілі до мене – вміла накладати ілюзії. Можливо, не такі потужні, як Лука, але вміла. Вони могли обманути людину без чарів, або ж середненького чаклуна, ось тільки я не могла пригадати ані її слів під час заклинання, ані жестів, ані плетінь. 

Загалом, я не знала нічого. 

Жодні знання Солії не передалися цьому тілу – ані м’язова пам’ять, ані якісь рефлекси, ані створення магії. Все, що я вміла – гасити вогонь, запалювати світло, зачиняти магією замки – я навчилася сама під делікатним керівництвом Луки. 

Але тоді це займало години, іноді – цілі вечори чи навіть дні на одне-єдине закляття. Тож коли я сказала Луці, що він мусить негайно навчити мені чарам ілюзії, очікувала, що він засміється.

Втім, принц лише серйозно кивнув та торкнувся моїх пальців. 

– Старий не помилився, – тихо сказав він, виставляючи їх у потрібну позицію. – Кілька разів ти створювала ілюзії, сама того не помітивши. А такого, повір, траплятися не мало б – особливо, коли ти навіть не знаєш закляття для них. 

– Але… – почала заперечувати я, та тоді закрила рота. Часу лишалося зовсім небагато. Тож я можу або переконувати Луку, що я насправді нікчемна, ні на що не здатна чаклунка, або ж можу принаймні спробувати врятувати його від викриття батьком і рештою дворян у домі Рівери. 

Бо щось мені підказувало, що на ілюзію Луки – напівпрозору й не надто сильну – вони не поведуться. 

– Гаразд, – сказала зрештою я. – Вчи мене. 

Принц тільки впевнено кивнув. 

– Головне у цій справі – це обманути свій мозок. Накласти на нього самого ілюзію, якщо бажаєш, – криво всміхнувся чоловік. – Ти маєш цілковито повірити, що те, що ти створюєш – це правда. Але водночас й пам’ятати, що ти таки твориш ілюзію, бо заклинання потрібно промовити. 

Кілька митей я просто мовчки дивилася на Луку, сподіваючись, що він сам почує, наскільки недолуго та неможливо звучать його слова. Втім, чоловік пропустив мій погляд та натомість промовив заклинання і повів руками. 

Жест був нескладний, слова, хоч я й не розуміла їхнього значення, – також.

– Все так просто? – запитала я зрештою, повторюючи рух долонями. Я відчувала, як вони зачіпають нитки магії, що простягалися кімнатною тут і там, як на пальцях зав’язуються чари. 

– Так, – кивнув Лука. – За винятком тієї частини, про яку я тобі ось це щойно говорив. Повір, є причина, чому у Кесталії не так багато ілюзіоністів. 

Я ледь насупилася. Якщо це справді так складно, якщо навіть в Луки не виходить накласти досить сильну ілюзію… Зрештою, це він у моїй школі був вчителем магії, а не я. 

Шанси, що я впораюся, були мінімальні. А все ж я підняла долоні та вдивилася у лице Луки, запам’ятовуючи кожну найдрібнішу рису його ілюзії. На мить відволіклася на справжнє лице принца – на його прямий довгий ніс, засмаглу, оливкову шкіру, ледь-ледь розкосі, глибокі очі… 

Тоді похитала головою та міцно заплющила очі. Коли я відкрила їх, бачила вже ілюзію. Темне волосся, але цього разу – з відливом рудизни. Не благородним, а звичайним, майже брудним кольором. Кирпатий, широкий ніс, такі ж широкі губи, все ще неймовірно красиві очі – єдине, що на лиці Луки лишилося від нього самого. 

Шкіра в ілюзії була світліша, майже така ж за кольором, як і моя. 

Я повторила заклинання та повела руками. Зосередилася на результаті, якого хочу досягнути, на тому, як відчуватиметься ця нова, чужа шкіра під пальцями, яким на дотик буде волосся, як відблискуватиме від очей світло.

До болю заплющила очі – видавалося, що так має бути простіше. 

Я відчула, як плетіння на пальцях затягнулося й налилося силою, а тоді Лука гмикнув – і я знову подивилася на нього, а тоді розчаровано зітхнула.

Якщо щось і змінилося, то зовсім трохи, і то не у кращий бік: волосся видавалося штучним, ніс – трохи надто кирпатим, і все це дійство видавалося страшенно ефемерним. З-під ілюзії то тут, то там проступали частини справжнього лиця принца, і він підняв руку, вхопив чари, наче ті були надокучливою павутиною, та стягнув з лиця. 

– Спробуймо ще раз, – м’яко запропонував він. В мене серце опустилося у п’яти; вираз лиця Луки був страшенно нейтральний, та я читала його, наче розкриту книгу. Моя спроба була якщо не жалюгідна, то досить близька до цього. – Я й не очікував, що в тебе вийде з першого разу. 

…Але він, певно, не очікував і такого поганого результату. Я подивилася на свої руки, намагаючись зрозуміти, де ж ховалася ця особлива магія зайди, про яку казав колись Лука, і на яку непрозоро натякнув Фолко. 

Я знову сплела закляття, знову уявила, яким мало стати лице Луки – та ще до того, як чари встигли зірватися з пальців, принц мене спинив, і нитки розсипалися. 

– Соліє. Ти… 

– Щось не так з плетінням?

– Ні, – похитав головою Лука. – Ти добре зрозуміла цю частину. Та ти не віриш у цю ілюзію. Ти не віриш навіть у те, що ти можеш її створити – я ж це бачу. 

Він похитав головою, а я підняла брови. 

– Як я маю повірити в ілюзію? В цьому ж і весь її сенс – обманювати. Останнє, що з нею потрібно робити – це вірити. І я створюю її, я знаю від початку, що це брехня.