Розділ 57. Секрет с'єра Фолко

Я насупилася, а Фолко вхопився за ручку дверей своїх покоїв. 

– Прошу, заходьте. Не хочу говорити про це коридорі. Навіть тут стіни можуть мати вуха. 

Чоловік крадькома озирнувся, наче очікував побачити в себе за спиною ті самі вуха, а тоді поквапив нас обох помахом руки. Я на мить сильніше стиснула долоню Луки та кивнула. 

В голові одразу ж забігали думки. Фолко казав, що покинув короля, бо той примусив його щось зробити… Чи не про це зараз він і говоритиме?

Я переступила поріг кімнати Деметріо Фолко з невеликим хвилюванням, а тоді зиркнула на Луку, але той зовсім не виглядав здивованим. Я ж завмерла, повільно оглядаючи те, на що перетворився колись звичайнісінький номер гостинного дому. 

Покої с’єра Фолко складалися з двох кімнат – вітальні та спальні, але першу, чоловік, вочевидь, вирішив переобладнати під майстерню. 

Підлогу вкривали символи, письмена і щось, що підозріло нагадувало пентаграму. Стелажі до самого верху заповнили книги, і їхні стоси стояли по кутах, на столі, на м’якому і відсунутому у самий бік дивані. Решту ж простору вкривали камені, металеві та дерев’яні деталі незрозумілого призначення, наполовину зібрані чи то механізми, чи то артефакти… 

Загалом же у кімнаті панував не дуже контрольований хаос. Я переступила через щось, що могло бути і віялом, і мініатюрним крилом зі шкіри та дерев’яних панелей, ледь не перечепилася об книгу, а тоді за спиною гуркнули двері. 

Якби зі мною не було Луки, і якби велике панорамне вікно не відкривало вид на усе місто та не освітлювало кімнату, я цілком могла б перелякатися. Виглядало на те, що я потрапила у лігво якщо не божевільної людини, то такої, що дуже впевнено крокувала у цьому напрямку. 

– Прошу, сюди, проходьте, – закликав Фолко. Він сам переступив кілька написів на підлозі, намагаючись щосили не наступати на крейду, а тоді посунув кілька книг з дивана. Переставив цілий стос з крісла на підлогу та вказав на нього мені. 

Лука обережно  примостився на самому краєчку дивана навпроти. Фолко ж лишився стояти на ногах – і варто нам було сісти, видалося, що про нашу присутність він цілковито забув. 

Чоловік пройшов кілька кроків в один бік, тоді в інший, несподівано вхопився за власне сиве волосся та смикнув його так, наче збирався вирвати ціле пасмо. І куди подівся той денді, якого я побачила під час найму вчителів? 

Поза межами своєї кімнати Фолко поводився, наче дворянин – незмінно галантний, ввічливий та зібрано-спокійний. Але зараз він ледь не трусився, і сам того не помічав. 

– …Ви хотіли щось нам розповісти? – нагадала я за хвилину. Фолко стрепенувся. 

– Ох. Так. Так, хотів. Перепрошую, я… – чоловік важко зітхнув, а тоді провів долонею по лицю, ніби хотів зняти з нього павутину. Коли він знову подивився на мене, виглядав вже майже так, як і зазвичай. – Дуже важко розповідати про найбільшу помилку свого життя. І злочин, відверто кажучи. 

Лука схвильовано звів брови, наче якимось чином вже здогадувався, про що саме збирався говорити Фолко. Я мовчала, очікуючи продовження. З губ ледь не зірвалися слова про те, що Фолко може розповісти мені що завгодно, і я це прийму, та я припнула язика. 

Я могла сказати це Альді та Тео, могла сказати Туве – та не дорослому чоловікові, про якого я знала надто мало. 

– Говоріть, будь ласка. 

Сонце за вікном ще не сіло, та стало тьмянішим. Ще кільканадцять хвилин, і В’ярну вкриє темрява, а ми запізнимося на той дурнуватий прийом. І що б мені не доводилося чути про те, що на вечірки слід приходити з запізненням, я підозрювала, що бургомістр та король цього не оцінять. 

– …Так. Я– 

Фолко пройшов ще кілька кроків кімнатою, а тоді опустився на крісло навпроти мого – попри те, що на ньому лежали кілька книг і ще щось, що я не встигла роздивитися. Чоловік сплів пальці у замок і подивився на мене пильно та гостро. 

– Чи ви знаєте про дар короля до ментальної магії, сієро Ріно? 

Тепер дуже пильно подивилася на Фолко я. Про дар короля до ментальної магії знали усі в королівстві – навіть найменші діти. Легенда про русалку, що вийшла з моря, була першою казочкою, що матері розказували своїм дітлахам на ніч. На ідеї особливої королівської магії трималося усе королівство. 

То чому Фолко навіть запитував про неї? Невже підозрював… 

– Звісно, – просто відповіла я, сподіваючись, що лице мене не видало. 

Фолко не міг знати, що я зайда. Не міг. Звідки він би це знав?

– Тоді ви, звісно ж, знаєте і про кривавий рубін, що король носить на шиї перед підданими? Той, що блокує його чари?

Цього разу я просто кивнула, не наважуючись навіть відкривати рот. Фолко зітхнув, опускаючи очі. 

– Його величність прийшов до моєї майстерні рік тому та забажав, аби я виготовив для нього ще один артефакт. Такий, що блокував би дію першого. 

Я глитнула, а Лука втиснувся у спинку дивана й дивився на Фолко широко розкритими очима. 

– Звісно ж, я відмовився. Це… немислимо. Тоді здавалося немислимим. 

Я кивнула. Сама лише ідея наявності королівської родини, що дійсно вирішувала долі тисяч людей, видавалася мені немислимою – а ось про ідею короля, наділеного силою впливати на думки своїх підданих я навіть думати не хотіла.