Розділ 56. Підготовка до балу

Дні спершу тяглися повільно, а тоді наче зникли усі разом – я зрозуміла це в мить, коли Вайолет зайшла до спальні, що ми досі ділили з Лукою, аби допомогти мені одягнути сукню. 

Я не змогла примусити себе покликати Алісію – нехай як вона перепрошувала, і нехай як я розуміла, чому вона звинуватила Тео, неприємний осад від її слів залишився. Я спокійно говорила з нею за обідами та вечерями, все ще приходила на її заняття, аби вивчати літературу з дітьми – та майже усі випадкові розмови припинилися. 

Видавалося, Алісія й сама це відчувала – бо за кілька днів припинила й намагатися. Лише кивала мені у коридорах, і через це мені в животі скручувалася дивна суміш злості та сорому. Бо я ж-то все ще збиралася йти на бал бургомістра у сукні, що дала мені Алісія!

Вайолет тим часом обережно розгорнула на ліжку ту ж таки сукню. Коли вона нарешті побачила вишивку перлами та срібною, тонкою, ніби павутинка, ниткою, жінка приклала долоню до вуст і тихо ахнула. 

– Я ще ніколи… – пробурмотіла вона. – Хіба що дружина бургомістра мала такі самі розкішні сукні. І все ж… 

– І тому я страшенно боюся її пошкодити, – відізвалася я, торкаючись подолу. Уява вже будувала мені найгірше, що могло статися: келих вина проливається на ліф, я стаю підбором на поділ сукні, хтось штовхає мене у калюжу бруду… 

– Все пройде ідеально, у цьому я впевнена, – відмахнулася Вайолет, та погляду вона все ще не зводила з сукні – і коли підняла її та допомогла мені в неї влізти. Її пальці пробіглися по малесеньких, досконалих перлинках. – Але я все ще думаю – звідки в сієри Белторро така краса? Решта її суконь… гарні, але не настільки.

– Вона сказала, що це подарунок від якогось залицяльника, – знизала я плечима. Вайолет тим часом почала швидко застібати гачки та ґудзики на спині. Я дивилася, як сукня знову сходиться мені на тілі, у дзеркалі, і сама не могла відірвати від себе погляду – хоч зазвичай на такі напади нарцисизму зовсім не страждала. 

Сукня була розкішна. 

– Це мав би бути справді багатий залицяльник. Одні тільки перлини… Сам лише шовк… – Вайолет похитала головою. – Навіть уявити не можу, скільки ця краса коштує. 

Жінка насупилася, і все не відривала погляду від тонкої вишивки. Вона примружилася, наче хотіла побачити щось інше, а не мене – а тоді похитала головою. 

– Ось тільки мене все не полишає відчуття, що я вже десь бачила її. І, можливо, навіть сієру Белторро. Ось тільки де… 

Я озирнулася на Вайолет. 

– Алісія жила у столиці. Можливо, ви там перетиналися?

– Можливо, – повільно відізвалася жінка, а тоді ще раз розправила невидимі складки на моїй спідниці. 

– Тебе, Соліє, там мають прийняти за якусь іноземну принцесу, не менше. 

Я розчаровано похитала головою. Вайолет тим часом владно всадила мене у крісло та взялася за волосся. 

– Боюся, так мені не пощастить. І бургомістр, і король вже бачили мене раніше. І, боюся, навіть ця сукня не змінить враження щодо мене. 

Вайолет взялася обережно розчісувати моє волосся. З часу, коли у тілі Солії опинилася я, воно змінилося майже до невпізнаваності. Колись розкішні хвилі платинових пасм спадали жінці на лице так природно, наче вона й прокинулася з такою зачіскою – ось тільки насправді вона забирала кілька виснажливих годин роботи щодня. 

Я не мала часу на такі дурниці – тож волосся просякло морською сіллю, стало хвилястим та злегка неслухняним. Зараз під пальцями Вайолет воно спершу розпушилося, а тоді жінка зробила щось неймовірне. 

Спершу вона заплела кілька кіс, тоді, підхопивши всього пару шпильок, закріпила волосся на голові так, наче наступним моїм  аксесуаром до балу мала стати корона. 

Кілька пасом вибивалися з зачіски й падали на плечі гладкими, зачесаними хвилями, решта ж складно звивалися на потилиці – і все це тримали якісь три шпильки. 

Вайолет перехопила мій вражений погляд у дзеркалі та ледь посміхнулася. 

– Я все ж працювала гувернанткою цілий рік. За цей час багато чого можна навчитися. 

Вона підколола сукню всього у кількох місцях, де вона не лягала мені на тіло вже зовсім ідеально, допомогла з прикрасами, а тоді відійшла в бік, аби я могла подивитися на те диво, що вона створила. 

А назвати це інакше, як дивом, я не могла. 

Я вже приміряла сукню раніше й знала, що вона мені пасує – точно так само, як, певно, пасувала такій самій золотоволосій Алісії. Та те, що сталося зараз… Це було щось більше, ніж просто гарна сукня. 

Видавалося, що моя шкіра – засмагла й обвітрена раніше – сама якось світилася зсередини; лице, коли з нього прибрали пасма волосся, набуло зовсім іншого вигляду й виразу – урочистого, піднесеного. Туфлі на підборах, що я не взувала  у тілі Солії раніше жодного разу, зробили мене не лише вищою, але й тоншою та наче навіть тендітнішою. 

Тканина біля ніг ледь переливалася кольором; сонце залишало на ній великі рухомі плями, вітерець з відчинених навстіж вікон ледь лоскотав щиколотки. 

– Ти маєш чудовий вигляд, Соліє, – м’яко усміхнулася Вайолет. – Вони перед тобою не встоять.