Розділ 55. Справжня родина

– Тео! – вигукнула я, опускаючи Альду на підлогу. Кинулася до хлопчика, обійняла його обома руками та притиснула до себе – і тоді відчула, наскільки напружені в нього руки й ноги, наскільки пряма спина. 

Кілька митей він лише мовчав в обіймах і взагалі не рухався. 

– Що ти тут робиш? – запитав він глухо мені у плече, і його чоло зовсім трохи схилилося на нього. 

– Забираю тебе додому, – сказала я, намагаючись втриматися від схлипів. Спокій, мені потрібний спокій; ось тільки він не бажав надходити – замість нього до очей підступили сльози, і вгамувати їх ніяк не виходило. – Більше не тікай, гаразд? Це… Я дуже, дуже переймалася. І Лука, і Альда. Ти усіх страшенно налякав. 

Спина Тео під моїми руками знову наче перетворилася на камінь. Я відсторонилася від дитини та обхопила хлопчика за плечі. 

– Але чому?.. – запитав він зрештою повільно, невпевнено. – Я ж… вкрав. 

Останнє слово він вичавив, скривившись – і воно мені зовсім не нагадувало правду. Нехай які були докази, нехай скільки сережок Алісія ще могла б дістати з-під його перини, я просто не могла у це повірити. Можливо, я була дурепою, можливо, я надто довіряла.

– Справді? – запитала я скептично. 

Тео нічого на це не відповів, лише опустив погляд та вчепився пальцями у країн сорочки. 

– Яка різниця? – відізвався він різко. – Вона сказала так – і значить, це правда. Ти ж не повіриш моєму слову проти її. 

Пропустити гіркоту у голосі Тео було неможливо. Я ж тим часом подивилася під ноги та відкинула кілька особливо брудних шматків сміття. Тоді підібгала сукню та плащ і опустилася на коліна. Щось мені підказувало, що у домі нам доведеться затриматися на якийсь час – а дощ за вікном вже перетворився на справжнісіньку зливу і падав на вулиці, видавалося, суцільною стіною. 

– Чому ти так думаєш? – тихо запитала я, притягуючи Альду до себе на коліна. Дівчинка прихилилася до мого плеча, і я бачила, що очі в неї злипалися. Рукою вона вхопилася за пальці брата, а тоді тихенько позіхнула. – Я колись була до тебе несправедлива?

Тео знову мовчав. Певно, він мовчав більше, ніж будь-яка інша дитина, з якою мені доводилося мати справу раніше. Часом він, як і будь-які діти – та й дорослі також – вибухав; та більшість часу, коли він злився, не розумів чогось, чи боявся, він мовчав. 

Я підозрювала, що зараз Тео боявся. 

– Ні, – стиснувши губи, відказав він. – Але… 

– Що? 

Тео ледь скривився і відвів погляд. 

– Я крадій. Я вкрав тоді в тебе гроші. Це нормально, якщо ти мені не повіриш. Я й сам собі не повірив би. 

– Але ти обіцяєш мені, що насправді ти тих сережок не брав? – запитала я натомість, трохи сильніше стискаючи пальці на чужих плечах – і нарешті примушуючи Тео подивитися мені у вічі. 

– …ні. Не брав. Обіцяю, що не брав. 

Раптом на очах у Тео виступили сльози. Він захитав головою і все не міг спинитися, навіть коли я знову притиснула його до себе. 

– Не брав я сережок, не брав, обіцяю. Обіцяю.

Я погладила чужу спину, зашепотіла щось тихо, але Тео, я була впевнена, не розбирав ні слова. Він плакав і схлипував, і притискався до мого плеча так міцно, що воно почало боліти. 

В якусь мить подув вітру через вибиті вікна відчувся особливо сильно. Ще мить – і прогнилі двері грюкнули, зачиняючись. Я здригнулася, і моторошне відчуття, що оволоділо мною перед тим, як я ввійшла у дім, повернулося. 

Десь там, за стіною, почулися повільні, обережні кроки, і я завмерла. Тоді приклала палець до губ, наказуючи Тео та Альді мовчати, і завела їх собі за спину. Закляття на пальцях склалося з першої спроби, та було точно далеким від ідеального. Якщо доведеться захищатися… 

Поглядом я знайшла палицю, що колись була частиною якогось умеблювання, а зараз просто лежала на підлозі. Певно, від неї мені поки буде більше користі, ніж від магії. 

Двері до вітальні скрипнули, і чари в мене на пальцях заіскрили сильніше, і сильніше – і зірвалися з рук вперед практично без мого наказу. 

Лука відбив їх в останню мить, широко відкривши очі. 

– Непогано, – сказав він, піднявши брови. Кілька іскорок таки досягнули його і пропалили плащ, інші зачепилися за долоні, і принц переганяв їх з пальця на палець. – Але краще попереджай, бо ще мить – і могла б спопелити мене на місці. 

Це була неправда – моє закляття точно не було досить потужним. Та я не встигла ані сказати цього, ані перепросити, коли Лука зрештою помітив Тео. Він кинувся до нього і перетнув брудну, закидану рештками меблів залу за кілька широких кроків. 

Не думаючи ані про плащ, ані про штани, впав на коліна поряд з хлопчиком і обійняв його так міцно, що Тео аж випустив повітря від несподіванки. 

– Боги, Теодоре… – видихнув Лука, відсторонюючись. Зовсім як я, він обхопив Тео за плечі, але подивився на нього значно суворіше. – Про що ти думав, коли ось так втік? Що, якби ти загубився? Чи якби тебе знайшли люди Рівери? Ти міг… 

Лука відвів погляд і стиснув щелепу, вочевидь, намагаючись зберегти спокійний вираз лиця. За кілька митей він знову повернувся до Тео.