Розділ 54. Нічні пошуки

– Тео! – знову крикнула я, наближаючись до самих сходів. – Будь ласка, повернися, і ми поговоримо! Ніхто тебе не звинувачує!

Я завмерла, очікуючи якоїсь відповіді – чи то слів, чи то схлипу, чи то що Тео мовчки повернеться. Втім, не дочекалася нічого з цього. У будинку було тихо, наче він в одну мить став повністю безлюдним. 

– Тео! Тео?.. 

Я обернулася – на порозі вже стояли Лука та Альда; остання стискала іграшку у руках, ледь стримуючи схлипи. 

Внизу стукнули двері – а тоді ще раз, і ще раз, і ще, наче хтось не закрив їх до кінця, і тепер ці двері розхитував вітер. В дім ввірвався подув холодного, вологого повітря, а я зіскочила зі сходів вниз так швидко, як лише могла. 

Двері й справді стояли прочинені, хоч я й добре пам’ятала, що закрила їх напередодні. Я шумно втягнула повітря та вхопилася за плащ на вішаку. 

– Куди ви? – почувся голос згори. Я обернулася – на самій вершині сходів стояла Алісія, міцно стискаючи поруччя. Вираз лиця в неї був страшенно винний, але від цього моя злість не хотіла влягатися. 

– Шукати Тео, – відповів Лука, бо я не могла знайти у собі сил вичавити навіть слово. – Він кудись побіг. 

– Я… – Алісія затнулася, опускаючи погляд на свої руки. – Мені так шкода, я не хотіла… 

– Не зараз. – Відрізала я, натягаючи плащ. Тоді перевзулася й вхопилася за дверну ручку. Ще буде час для сльозливих вибачень, але не тоді, коли моя дитина невідомо де сама, вночі. – Луко, я… 

– Розділимося, – сказав чоловік, визираючи на вулицю. – Закляття пошуку тут не спрацює, – випередив він моє наступне запитання. Тоді Лука вже переступив поріг, і я разом з ним, як Альда вчепилася спершу за мій плащ, а тоді й за тканину штанів Луки. 

– Не йдіть без мене, – зовсім тихо сказала вона. Ляльку Альда впустила, і тепер та лежала біля її ніг. – Не лишайте мене тут саму, будь ласка… 

Альда підняла до мене заплакані очі, і я швидко зиркнула нагору, на Алісію. Я не хотіла залишати Альду з нею, чи саму. Я могла, певно, пошукати Вайолет, чи Фолко, та зараз на це не було часу. Тож я зробила єдине, що мало сенс – підхопила Альду на руки. 

– Я піду на головну площу та на схід, – сказав Лука, закутуючись у плащ. 

– Тоді я шукатиму на захід, – відізвалася я. І вже майже кинулася бігти, коли Лука вхопив мене за долоню й зупинив. 

Чоловік повернув мене до себе, подивився пильно у моє лице та погладив щоку. Швидко схилився та залишив на губах легкий, ледь помітний поцілунок. 

– Ми його знайдемо. І все буде гаразд, – твердо сказав він. Я спромоглася лише кивнути, не відчуваючи такої впевненості всередині. 

Тео жив у Оливковій гілці місяць, а на вулицях – практично усе своє життя. Він знав їх так, як ніколи не знатиму я; він міг заховатися чи втекти туди, куди я ніколи й не здогадаюся піти…

В ту ж мить в мене над головою загриміло. Я сильніше притиснула Альду до себе та побігла вперед, у вузькі провулки В’ярни, що зараз освітлювали лише поодинокі ліхтарі. Усі вулички видавалися мені однаковими – і однаково порожніми. 

Перша крапля дощу впала мені на голову, коли я бігла містом вже пів години, не менше. Ноги вже почали боліти, Альда на руках не засинала, але стала тихою. Вона тільки вхопилася у мою шию руками та не говорила ані слова – вочевидь, розуміла, що зараз для цього не час. За кілька сотень метрів прибивало море – розбурхане і темне. Я бачила самі краєчки хвиль, що билися об берег – на них падали відблиски місячного світла. 

Тео ніде не було. 

Його ніде не було, він зник. 

Я зупинилася, притулившись спиною до стіни та сильніше стиснула Альду. Що, як він застудиться? Загубиться, попри усі свої знання міста? Що, як його схоплять люди бургомістра?

Ноги вже почали дрижати – я точно не була готова бігти кілометри вкритих бруківкою вулиць – та я однаково примусила себе ступити ще на крок, а тоді ще – аж поки не дісталася, видавалося, останніх будинків у всій В’ярні. Я його пропустила. Я мусила, певно, проходити зовсім близько від нього, і не побачила – бо він не хотів бути побаченим.

Альда в мене на плечі тихенько, майже нечутно заплакала. Я б і не відчула цього, якби мені самій не підкотилися сльози до очей. Де він може бути?.. Де– 

Думка прийшла в голову так різко. що я завмерла. Було ще одне місце, до якого я мала кинутися одразу – і чому я не подумала шукати там?

Легка мжичка пволі почала перетворюватися на справжній повноцінний дощ: великі краплі вдарялися у черепки над головою, об бруківку, швидко промочили мені волосся та плащ. Я намагалася закрити Альду від дощу та бігла вниз і вниз – до лінії будинків, де море підбиралося вже надто близько та потрохи розмивало фундамент. 

Його я побачила одразу – дім, де знайшла Альду та Тео, дім, дах в якому ледь не обвалився нам усім на голови. 

Зараз назвати цю будівлю домом язик не повертався: весь другий поверх обвалився, дах купою каміння, черепків та дерев’яних балок лежав, закриваючи більшу частину всього, що раніше було лівим крилом. Стояли лише кілька кімнат, та й ті видавалися страшенно ненадійними. 

Я однаково пішла прямо туди, обережно штовхаючи розмоклі під дощем дошки паркану.