Розділ 53. Звинувачення

Лука насупився, струшуючи чари в руках. 

– Мабуть, якась помилка. Дозвольте мені… 

Він потрохи розплів закляття, а тоді затягнув його знову, не відриваючи від нитки блакитного світла уважного погляду. Та хитнулася вбік, тоді в інший – а тоді знову безпомилково вказала на кімнату дітей. 

Ми з Лукою швидко й стурбовано перезирнулися, та зробити більше нічого не встигли: Алісія вже штовхнула двері та переступила через поріг. 

– Гей! – вигукнула я та кинулася слідом. 

Тео та Альда сиділи на підлозі, обклавшись іграшками. Між ними звищувалася вежа з кольорових кубиків, що купи трималася винятково за допомогою чарів, і по цій-таки вежі вгору повзла зачарована лялька Альди. 

– Ми не вриваємося до чужих кімнат, – спокійно, але з притиском сказала я, звертаючись до Алісії. Ми стукаємо, а тоді чекаємо відповіді. 

Жінка озирнулася на мене, насупившись. 

– Невже ти не розумієш, що відбувається? – запитала вона прохолодно. Погляд її тим часом не зосереджувався на мені, а метався по речах Тео десь в мене над плечем, за головою, біля рук. 

– Вже час лягати спати? – поцікавилася тихо Альда. Вона схопила іграшку з вежі та притиснула її до грудей. 

– Так, – витиснув Лука. – Вже час лягати. Ми прийшли сказати добраніч. 

Він спробував вичавити посмішку, але вона була така слабка й крива, що навряд могла когось обманути. Закляття ж його тим часом звивалося і звивалося батогом, вишукуючи, куди схилитися. 

Срібна нитка магії літала кімнатою, просочуючись у кожну щілину та на кожну полицю, заповнену іграшками, книгами та зошитами. Алісія спостерігала за нею, примружившись – і щойно нитка схилилася, повільно змінюючи напрямок, до сторони кімнати, що належала Тео, вона опинилася там.

Закляття обвилося навколо ліжка, а його вусик пробрався під широку перину. Я перевела погляд на Тео – невже він й справді взяв ті сережки Алісії? Але навіщо?.. Але на лиці Тео не було страху викриття, чи тієї зібраності й готовності до втечі, що була там, коли я тільки його зустріла. Він спостерігав за чарами з не меншою цікавістю, ніж я. 

– Що це таке? – запитав він зацікавлено. На пальцях у хлопчика вже навіть з’явилися перші іскри – наче він зовсім несвідомо намагався відтворити за Лукою закляття. На мить в мене в грудях піднялася гордість – Тео все ж справді був неймовірно здібним учнем. 

Кожне закляття він схоплював практично на льоту, і йому вистачало побачити його всього кілька разів, як він вже міг відтворити його й практично ідеальною точністю. 

Лука відкрив рота, аби відповісти, але не встиг нічого сказати – Алісія запустила руку під перину та після кількох секунд обмацування витягла долоню. У пальцях вона стискала дві блискучі сережки. Діаманти у них справді були великі, як вона й говорила. 

Вартість таких прикрас я навіть боялася уявляти – і на мить я знову замислилася, хто ж міг бути цим залицяльником Алісії, що міг дарувати їй аж такі дорогі подарунки. 

– Вони тут! – вигукнула жінка, а тоді обережно заховала їх собі у кишеню. На мить в неї на пальцях спалахнули чари: вочевидь, цього разу сережки вона зачаклувала, аби не втратити їх так просто. 

Тоді Алісія склала руки на грудях та повернулася до Тео. 

– Можливо, ти хочеш щось пояснити? – запитала вона, піднявши брову. Тео якусь мить дивився на неї з повним нерозумінням, а тоді відступив на крок. Його шалений, тепер вже й справді наляканий погляд прослизнув від сестри до Луки та, зрештою, до мене. 

– Я нічого не брав! – вигукнув він, підіймаючи руки. – Я присягаюся, я нічого не брав! Я навіть не знаю, що це було… 

Він відступив ще на крок, ледь не забиваючись в куток. Алісія ж, навпаки, підступила, а тоді присіла навпочіпки перед дитиною, простягаючи до хлопчика руку. 

– Гей, – тихо сказала вона. – Гей, все гаразд. Я тебе не звинувачую. 

Попри ці слова, Тео все ще стояв, затиснений у куток, а його погляд метався по усій кімнаті, шукаючи, вочевидь, шляхи відступу. 

– Ти не хотів в мене красти, я це розумію. Просто взяв сережки, коли знайшов їх десь, так? Я, певно, випустила їх у школі. Та наступного разу, коли таке трапиться, ти маєш віднести їх до сієри Ріно, або до когось іншого з дорослих. 

Алісія м’яко похитала головою, ледь підтиснувши губи. 

– Тут, у школі, ми не крадемо. 

– Я не крав! – крикнув Тео, враз побліднувши. – Я не крав, я не брав тих… Я нічого не брав! 

Я насупилася й швидко перезирнулася з Лукою. Ми підступили до Алісії водночас, і я вже встигла м’яко вхопити її за плече, коли жінка продовжила, вже трохи роздратовано:

– Слухай, Тео, я тебе пробачаю. Це нічого, що ти взяв їх без дозволу, ти не міг знати, що вони дуже дорогі. Та не бреши. Будь чоловіком – відповідай за свої вчинки! 

Тео втиснувся у кут, піднявши руки до грудей. Альда за кілька кроків від нього затремтіла, і її очі наповнилися сльозами. Лука опинився біля неї за лічені миті – підхопив на руки та притулив її голову до свого плеча, погладжуючи по світлому волоссю.