Розділ 52. Діамантові сережки

Я зробила ковток чаю, озираючи зелені оливи й лимонні дерева. Небо над ними вже потрохи забарвилося у пурпуровий та фіолетовий, а у повітрі нарешті повіяло прохолодою.

Лука поряд притулився до стовбура дерева, піднісши лист від сестри нагору, до останнього світла. Він читав повільно, пробігаючи очима по рядках знову й знову. 

– Що там? – запитала я зрештою, коли в чашці лишилися вже самі краплі, а ми не обмовлялися з Лукою словом вже з десяток хвилин. 

Чоловік кліпнув, ніби на кілька митей і взагалі забув, що я сиділа поряд, а тоді просто передав мені папірець. 

– Ти впевнений? – запитала я, обережно приймаючи лист. 

– Там немає державних секретів, – знизав плечима чоловік. – Та й навіть якби були… Я б однаково тобі показав. 

Він сповз вниз і влігся повністю на траву, підклавши руки під голову. Я ж перевернула папірець у руках, а тоді пробіглася очима по рядках. 

Луціано, 

залишайся там, де ти є, і не намагайся мені більше допомогти зійти на престол. Це повністю моя проблема, і розберуся я з нею також самостійно. Я не хочу, аби ти постраждав, якщо щось раптом під не так. 

Тож тримайся якомога далі від палацу у день коронації. Я серйозно. Не смій приходити під личиною, чи у вигляді слуги, чи що ще ти міг би вигадати. Не смій. 

Твоя вже сива сестра, Дафнія Д’амеліо. 

Я ледь посміхнулася, а тоді кинула лист на живіт Луці. 

– Думаєш, їй вдасться? 

Принц трохи підвівся на ліктях і перетнувся зі мною поглядом. Він лежав зовсім поряд зі мною – його рука практично торкалася мого коліна; його лице опинилося так близько, що я могла б схилитися до нього й поцілувати за якусь мить… 

– Вона впорається. Це ж Дафнія, – посміхнувся Лука без жодного видимого сумніву. – І, якщо вже відверто, я лише радий послухатися її прохання. Чи то наказу. Скоріше вже наказу. 

– Не хочеш побачити, як твоя сестра стане королевою країни? – здивовано перепитала я. Водночас моя рука діяла ніби сама: потягнулася до Луки, відкинула неслухняне пасмо волосся з його плеча. Ледь погладила кістяками чужу засмаглу щоку. 

Дихання чоловіка на мить збилося, його враз потемнілі очі не відривалися від мого лиця. 

– …не хочу взагалі повертатися до палацу, – все ж відповів Лука за кілька митей. – Не хочу допускати й шансу, що можу через необережність чи помилку втратити те, що маю тут. 

Він схилився до мене зовсім трохи – на якийсь сантиметр, чи навіть менше – але його долоня вже стиснула моє плече, піднялася вище, до шиї, заплуталася у заплетеному в косу волоссі.

– Ти… – почала я хрипко, та закінчити не стигла – губи Луки накрили мої, затягуючи у повільний поцілунок. Він цілував мене спокійно, наче сьогоднішній день не був особливим, наче нічого не станеться завтра. Наче в нас дійсно ще є десятки, сотні, тисячі днів разом, і поспіх просто не потрібний. 

– Залиш мене з собою, Соліє, – прошепотів Лука мені біля вуха, все ще перебираючи пасма мого волосся. – Дозволь мені залишитися з тобою. Тут, у В’ярні, в Оливковій гілці. 

Я гмикнула. 

– Це я маю просити тебе лишитися. Ти ж принц, забув?

– І з радістю віддав би цей титул, якби це означало, що я можу й далі бути з тобою, – сказав Лука неймовірно серйозно, не відриваючи від мене погляду. – Прокидатися вранці разом, навчати дітей. Ходити до моря, купувати їжу, вирощувати сад, пити вино вечорами… 

– Так, – перебила Луку я. – Так, залишайся. Будь ласка, залишайся. 

Я притулилася чолом до його чола. Лука пахнув морем, наче вийшов з нього якусь хвилину тому: хвилями, розпеченим піском. Лист від принцеси зім’явся між нами та зник у траві. Я вже майже поцілувала чоловіка знову, і знову, і знову – коли почула шарудіння у траві неподалік. 

Я завмерла, і Лука зробив те саме. Ми швидко перезирнулися, і я відповзла трохи далі, підіймаючись на ноги. Вечір вже поволі перетворився на ніч, і на садок впали густі тіні. Я ледве бачила те, що відбувалося за кілька кроків від мене. Лука жестом наказав мені залишатися позаду, а сам пішов у бік шуму, вже формуючи на руках закляття. 

Воно ледь іскрило й заглушувало наші тихі кроки в траві, коли ми пробиралися до фонтану, що все не доходили руки відремонтувати. Над ним схилилася тонка фігура: вона водила пальцями по кам’яних поручнях, потім опустилася на коліна, наче вишукувала на плитах щось зовсім дрібне. 

Я посунула Луку вбік і запитала:

– Алісіє?..

Жінка стрепенулася – вочевидь, злякалася мене не менше, ніж я перелякалася, коли почула шум у саду. 

– Що ти тут робиш? Вже пізно, – я зрозуміла, що це таки справді так, коли серед слів мені довелося з силою стримувати позіхання. 

Жінка піднялася з колін та розгублено обдивилася сад. 

– Мені здається, я десь тут загубила пару сережок. Я була в них вранці, я це точно пам’ятаю. А тоді я бігла до тебе, і… 

Я озирнулася садом навколо. Він був гарний, але густий – подекуди трава підіймалася високо, аж до литок. Знайти тут кілька сережок буде ох як непросто.