Розділ 51. Королівський план

Лука 

Я склав руки на грудях та не відривав погляду від Дафнії. Я не очікував, що вона потупиться, чи знітиться – і цього й не сталося; та так само я не очікував, що вона підступить на крок і обійме мене так сильно, що кістки та хребет захрустять. 

Я засипів, а тоді обійняв Дафнію у відповідь. Обережно, і водночас швидко: в голові все крутилися думки про те, що хтось міг підслухати, підгледіти, якось побачити, що ж тут відбувалося, і саботувати усе, над чим я працював вже цілий місяць. 

Тож я відсторонився від сестри досить швидко, а тоді вхопив її за плечі. 

– Що ти тут робиш? – повторив я, цього разу вже спокійніше. – Тебе не можуть тут бачити. Що, якщо батько… 

Дафнія відмахнулася, а тоді вивільнилася з-під моїх рук. Озирнулася кімнатою зі, здавалося б, абсолютно пустим лицем – виразом, що часто приховував в неї найбільший інтерес – а тоді кліпнула, помітивши трьох дітей, що рядком сиділи за столом. 

Альда, Тео та Туве дивилися на неї, широко розкривши очі. Дафнія заявилася до школи, не приховуючи свого статусу: у пишній сукні з пурпурової парчі, королівського кольору, у діамантових прикрасах та з вінцем на голові. Якщо багатство одягу ще можна було якось не помітити, то діадема говорила усе, й навіть більше. 

– Доброго дня, діти, – спокійно сказала Дафнія, ледь схиляючи голову. Я знав, що ховалося за цим спокоєм – ніяковість і страшенна незручність, і тому лише пирхнув. Усі троє засовалися на стільцях та повипускали ложки. 

– Доброго дня, – пробурмотіла Альда. Тео та Туве лише косилися на мене, і перший, видавалося, готувався підхопитися й тікати будь-якої миті. 

– Це діти, що навчаються у школі, – тихо сказав я. – Альда, Тео та Туве. Я б дуже хотів, аби ти зустріла їх, сестро. 

Я б дуже хотів сказати, що Альда та Тео – це не просто діти, що навчаються в школі. Це діти Солії; це діти, яких ми забрали до Оливкової гілки разом, до яких я прив’язався і яких полюбив. Яких вже не може покинути. 

…але я промовчав. Зараз був не час, і тим паче не місце. 

Дафнія присіла у кніксені, зовсім необов’язковому для особи королівської крові. 

– Приємно познайомитися, – тоді вона повернулася до мене. – Я вже говорила, чому я тут. Мене запросила сієра Ріно. 

Я прихилився спиною до стіни. Коли Солія встигла це зробити? Коли познайомилася з сестрою, навіщо запросила її?.. Десятки запитань крутилися у голові, але я не встиг поставити жодного. 

– А ще я мала побачити тебе на власні очі. Чим ти думав, Луціано? 

Голос Дафнії з м’якого та спокійного перетворився на крижаний за лічені миті. Тепер вона склала руки на грудях, а я б відступив на кілька кроків, якби лише мав куди. Натомість я лишився на місці й лише трохи поблід. 

– Я… 

– Що – ти? – Дафнія підняла брову. 

– Я мав зникнути. Це єдиний спосіб… 

Я махнув рукою, а пальці самі потягнулися знову перевірити плетіння чарів. Вони все ще стояли міцно – і чи то з іншого боку їх намагалися зламати дуже акуратно, чи то в сестри були справді вірні слуги, та дірок у плетіннях я не помітив. 

– Єдиний спосіб? – повторила сестра. Вираз лиця її лишався таким самим – скептичним і спокійним водночас. – Луко, ти міг загинути! Ти можеш собі уявити, що було б, якби хтось тебе впізнав? Тебе могли схопити у полон, взяти у заручники, вбити з помсти королівській родині… 

– Цього б не сталося, – відмахнувся я, намагаючись не згадувати про колишнього робітника Солії, що точно був не проти мене вбити, і про бургомістра, що навіть не намагався цього приховати. – Я дуже обережний. 

– Але не дуже передбачливий. І не дуже продуманий, – повільно, важко відказала Дафнія. Вона чарами підтягнула до себе вільного стільця та сіла на нього, ніби на трон. Спідниці пишної сукні розкинулися навколо, приховавши значну частину підлоги та прості дерев’яні дошки. 

– Про що ти?.. 

– Невже ти думаєш, що я не мала плану? – втомлено запитала Дафнія. Спина її залишалася прямою, наче вона проковтнула палицю, але в лиці читалася страшенна втома. – Невже ти думав, що я не планувала, не готувалася до коронації? Що я сподівалася на випадок, на мізерний шанс, що батько раптом змінить свою думку?

Якусь мить я не відповідав і лише дивився на Дафнію. Зрештою відійшов від дверей та також підтягнув собі стілець. Швидко зиркнув на дітей. Альда вже втратила інтерес до дорослої розмови й зараз доїдала суп; Тео та Туве все ще слідкували, але без зайвого остраху. 

– …ні? – обережно і невпевнено відізвався я. 

– Правильно. Ні. – Дафнія важко зітхнула і втупилася у мене поглядом. – То до чого була ця втеча, Луко? Для чого ось це все?

Вона обвела рукою їдальню, садок, що виднівся з неї, зиркнула на сходи, що вели нагору. 

Прохід майже повністю закривали маленькі лимонні дерева з важкими плодами, що гнули гілки донизу, але вони не могли приховати повністю стану Оливкової гілки. Деякі плитки зникли, розбиті після погрому бургомістра; частину дощок не вдалося прикріпити до підлоги, і їх довелося замінити іншим, світлішим деревом.