Розділ 50. Сімейна зустріч

Лука

Я послабив потік енергії до вогняного каменя, а тоді помішав суп у каструлі. Туве, Альда та Тео вже сиділи за столом та про щось гомоніли, але я надто зосередився на тому, аби не спалити вміст казанка, аби звертати на їхні слова увагу. 

Коли вариво почало булькотіти, я вкинув туди ще трохи зелені, приправи, як показувала Солія, і трохи вершків. Зачекав ще хвилинку і загасив камінь. 

Казанок все ще стояв на ньому, не спалений, не обгорілий – і суп всередині виглядав на диво їстівним – і я б навіть наважився сказати смачним. Посмішку я навіть не намагався стримати: вона розповзлася по всьому лицю. А ось випинати груди від гордості я не став, хоч дуже хотів. 

Зараз мені видавалося, що я не відчував такого задоволення навіть тоді, коли нарешті збагнув, як же працює рунічна схема заклять Паєта. Я швидко розлив суп по тарілках, а тоді магією переніс їх за стіл. Сам сів між Альдою та Туве. 

– Смачного усім, – сказав я, і лише встиг піднести ложку до рота, коли почув стукіт у двері. 

Альда та Тео одразу ж напружилися – це я помітив одразу. Я їх розумів: видавалося, усі несподівані візити до Оливкової гілки оберталися якоюсь катастрофою – або принаймні не були дружніми. 

Я легенько стиснув плече Альди, а тоді розтріпав волосся на потилиці Тео. 

– Сходжу-но я гляну, кого до нас принесло. А ви… обідайте, і краще не виходьте, поки я не повернуся, гаразд? 

Тео у відповідь діловито кивнув; Альда повторила не так впевнено. Туве лише переводив спокійний погляд між нами трьома і, вочевидь, не розумів загальної напруги. Його батько досі за ним не з’явився, і в мене вже почали з’являтися сумніви щодо того, чи зробить він це взагалі. 

Потрібно буде поговорити з Солією – бо щось у Туве не давало мені спокою. Я не міг зачепитися думкою за те, що саме це було, але… Він приходив зарано і йшов з школи запізно; постійно намагався затриматися, і раз я, здається, бачив його вже пізно ввечері у внутрішньому дворі. Та я не був повністю впевнений, чи це справді був він – фігура дременула у сутінки, щойно я її помітив. 

Перед дверима дому я спинився, а тоді глибоко вдихнув, накладаючи ілюзію. Вона неприємно стягнула обличчя, приховуючи його риси, та я знав, що вона недостатньо надійна: будь-хто з магією досить сильною міг би легко її зламати – якби, звісно, знав, що є що ламати. 

Я смикнув на себе двері. 

– Доброго дня, чим я можу допомогти? Солія зараз зайнята–

Я урвав себе на середині слова, коли нарешті зосередив погляд на людині – чи то радше людях – що опинилися за порогом. 

Сестра дивилася на мене ввічливо-нейтрально, нехай ілюзія її точно не дурила, а за її спиною скупчилися кілька покоївок та придворних дам. А ось поряд з нею, всього на пів кроку позаду, застигла Вірена – компаньйонка, найдавніша подруга й охоронниця водночас. 

Я відкрив рота, та з нього не вирвалося жодного слова. Вірена кахикнула, і діамантові сережки у її вухах ледь задзвеніли, вибиваючи мене з думок. Точно. Зараз я був не принцом, і не братом Дафнії, а просто вчителем майже забороненої школи. 

Я поспішно схилився у поклоні. 

– Ваша високосте… 

– Дозволите мені пройти? – запитала Дафнія рівно, трохи підіймаючи брови. Навіть зі свого місця за порогом вона намагалася непомітно огледіти школу, і я розкрив двері ширше. 

– Звичайно.

Що вона тут робила? Хіба не розуміла, що краще триматися від мене якомога далі, якщо хоче зійти на престол?.. 

Та я намагався не пропустити на лице жодні емоції – натомість мовчки посторонився, аби пропустити не лише Дафнію, але й усю її пишну свиту всередину. 

– Можна поцікавитися, що вас привело сюди? – запитав я, чудово усвідомлюючи, наскільки грубим мало видаватися це питання від незнайомця. У членів королівської родини не запитували, що ті робили в чужому домі. Їх приймали, і їх намагалися здобрити у будь-який можливий спосіб. 

Зараз я нарешті розумів цікаву гамму почуттів, які вирували в душі кожного, кого батько обирав для несподіваної зупинки під час мандрів Кесталією. 

Дафнія обернулася до мене, і королівські прикраси на її руках та шиї мелодійно задзвеніли. Якимось чином вона дістала з королівської скарбниці парюру Карції – першої королеви, що колись правила Кесталією самостійно. 

Кожен, хто знав про королівську родину бодай щось, мав чудово розуміти натяк. Я його розумів, та однаково вражався – це була одна з тих численних речей, про які я навіть не подумав би, аби мусив змагатися за престол. 

…і тому таки добре, що я за нього не змагаюся. Дафнія за бажання могла б розчавити мене, ніби таргана. 

– Я отримала особисте запрошення від сієри Ріно, – спокійно озвалася вона, озираючись по сторонах. Я мовчки порадів, що ми з Армідою повернули передпокій в ідеальний стан ще з тиждень тому. По боках від входу маленькі лимонні дерева гнулися від плодів; білі стіни прикрашали маловідомі, але досить вишукані полотна, а лавки, приставлені до тих-таки стін, Арміда майстерно вирізьбила візерунками. 

– О, вона… Я зараз її знайду, – пробурмотів я, кидаючи погляд нагору. Якщо Солія й справді запросила мою сестру – і коли тільки встигла її зустріти – то де ж вона поділася?..