Розділ 49. Сукня

Алісія Белторро мчала до мене стежкою, і спинилася лише попід самою лавкою – і тільки тоді, вочевидь, помітила, що я не сама. Вона скосила очі на Туве, і я прямо почула, як вона клацнула зубами, замовкаючи.

Хлопчик і сам засовався на місці – певно, бути тут під час з’ясування стосунків, чи чого від мене хотіла Алісія, він не хотів. 

– Я… 

– Можеш йти, Туве. І пам’ятай – мої двері для тебе завжди відчинені, гаразд? – сказала я, востаннє стискаючи плече дитини. Туве якусь мить дивився мені у коліна, а тоді невпевнено кивнув. Він сильніше стиснув ключ  від дому – так, що долоня аж побіліла, а тоді пішов геть. 

Я провела поглядом його спину, і тільки коли Туве зник за дверима школи, підвела очі до Алісії. 

– Що… – тільки й встигла сказати я, коли жінка вже вхопила мене за руку та потягнула вгору, на ноги. 

– Чому ти нічого не сказала, Соліє? Нічогісінько! Це ж…

Жінка потягнула мене вперед – знову через садочок і до того входу в будівлю, що підіймався до житлових кімнат. Якісь кілька кроків я корилася їй, а тоді вперлася п’ятами у траву. 

– Про що ти говориш, Алісіє? Чого я не сказала?

Жінка також спинилася, вражено відкинула пасмо золотого волосся з лоба, а тоді втупилася на мене з повним нерозумінням. 

– Про бал в домі бургомістра, звичайно ж. Бал з королем, вже за тиждень! Всього за тиждень!

Я спершу насупилася, а тоді зітхнула. Ну звісно ж, бал. Я намагалася про нього не думати взагалі, хоч і розуміла, що години текли, а час, коли мені доведеться переступити через поріг людини, що не хотіла для мене нічого доброго, неухильно наближався. 

– Я б воліла туди не йти, – сказала я, потираючи перенісся пальцями. – Та боюся, король не лишив мені вибору. 

Алісія відкрила рота, а тоді одразу ж закрила його, наче викинута на берег риба. Усе її неймовірно гарне лице виражало повне нерозуміння, і зрештою жінка вибухнула:

– Але ж сукня! Тобі все одно потрібна сукня! Як можна за тиждень підшукати щось гідне походу на королівський бал?

То це була причина, чому Алісія мчала сюди, ніби обпечена? Я розтягнула губи у полегшеній, і водночас втомленій посмішці, і відмахнулася. 

– В мене є сукні. Можливо, забагато. Я щось знайду. 

– Щось знайдеш?.. Щось? Для королівського балу не годиться щось, навіть якщо ти не дуже й хочеш там бути. Там будуть дворяни, вершки В’ярни, усі люди, допомога яких нам може знадобитися згодом. 

Алісія все ще не відпускала моєї руки, а знову тоді потягнула за неї вперед, до Оливкової гілки. 

– Але хіба вони не мають бачити, що я не розкидаюся грошима? – запитала я розгублено. 

Як можна просити в когось грошей, коли приходиш на бал у розкішній сукні? Це видавалося мені лицемірним і принаймні нечесним. Та Алісія, видавалося, мала на це зовсім інший погляд. Вона не спинилася, та вже на сходах нагору озирнулася на мене через плече. 

– Вони мають поважати тебе, Соліє, аби принаймні розглянути можливість вкладення грошей. А є лише один надійний спосіб завоювати повагу знаті… 

Я пришвидшила крок, аби встигати за Алісією. 

– Чесність? – без особливої надії запитала я. Кислий вираз лиця жінки підказав мені, що я дуже й дуже помиляюся. 

– Статки й статус. І твоя сукня має демонструвати обидва. Причому дуже, дуже чітко. 

Вчителька вже дісталася вершечка сходів, а тоді пропустила мене вперед, зупинившись перед дверима старої кімнати Солії. Ця частина дому все ще була відремонтована лише дуже умовно: сміття та залишки розбитої плитки вже прибрали, але нову покласти ще не встигли. 

В самій кімнаті панував хаос: записи та книги лежали одні над одними; зазвичай я дуже поважала порядок, але зараз відбувалося стільки всього, що я просто не могла виділити й хвилинки на те, аби зайнятися організацією й наведенням ладу. 

Та я все одно обережно прочинила двері та пропустила Алісію всередину. Жінка з цікавістю озирнулася навколо, побачила друге ліжко, що належало Луці, у кутку. Вона ледь підняла брови, але промовчала, за що я їй була справді вдячна – а тоді безпомилково знайшла поглядом шафу. 

Жінка розчахнула її так, наче то була скриня з коштовностями, а тоді відступила на крок. Я очікувала побачити на лиці Алісії те саме здивування, що проявилося й в мене, коли я вперше зрозуміла неймовірні розміри гардероба Солії, але та дивилася спокійно – і навіть, мені видалося, трохи розчаровано. 

– Так… А де ж… – пробурмотіла вона, одразу по лікоть занурюючись у шафу. Тоді одна за одною вона почала діставати сукні. Алісії вистачало лише однісінького погляду, аби винести вердикт. – Надто проста… Зимова… Просто ні. Королівського кольору – а це не годиться. Блакитний вже вийшов з моди ось як два сезони… 

Гора суконь на моєму ліжку все зростала і зростала, а я могла лише стояти поряд, склавши руки на грудях. Спершу мене охопило легке роздратування – яка різниця, в чому я піду на той клятий бал? Мені б там втримати свою голову на шиї; однаково я не дворянка, а відтак дворяни на мене й двічі не подивляться.