Розділ 48. Вільна кімната

Мені пощастило, що на ранок після нічних посиденьок з принцесою я мала вести лише один урок, але й він проминув, наче в тумані. На щастя, я вже вчила дітей читати не раз і не два – і тому робила це практично автоматично. А ось думки все витали навколо розмови з її високістю, навколо листа, що вона лишила Луці, навколо її пропозиції про сто тисяч арф. 

Я не жалкувала, що відмовила, про це не могло бути й мови. Але разом зі словами Дафнії раз по раз виринали й слова Деметріо Фолко: ця справа прогорить. 

Якщо я хочу, аби ця школа й далі існувала, аби ці діти й надалі мали місце, куди вони зможуть приходити та навчатися, аби я не підвела їх на половині шляху, я мушу десь знайти гроші. І при цьому багато, справді багато грошей. 

Я бездумно спустилася на перший поверх, до самого саду. Обід вже минув, і діти поступово, один за одним, розійшлися по домівках. Сонце почало припікати, і на мить в голову прийшла думка, що час попросити Луку начаклувати щось проти спеки. Я ступила на стежку, ховаючись в тіні лимонних і апельсинових дерев, а тоді втягнула повітря, що ледь пахло цитрусами. 

Все буде гаразд. 

Я можу обійтися без грошей Дафнії – і цілком планувала це зробити, аж поки принцеса не запропонувала їх цієї ночі. Я знайду вихід, як знаходила його десятки разів раніше, і… 

Погляд, що блукав між деревами та грядками з нещодавно посадженими квітами і травами, що ледь почали підійматися під землею, зачепився за щось, чого в саду бути не мало. Спершу я навіть не зрозуміла, що саме побачила, але спинилася і вдивилася у яскраву зелень попереду.

Між карликовим лимонним деревом й жасминовим кущем, на якому лишилося зовсім трохи цвіту, хтось сидів, скрутившись у клубочок. 

Я стишила крок і наблизилася, намагаючись не потривожити дитину – а в тому, що то була саме дитина, я вже й не сумнівалася. Сіра сорочка, що колись мала бути білою, висіла на плечах, наче на вішалці, а задовге як на хлопця сплутане волосся закривало лице. 

– Туве? – тихо запитала я, а тоді присіла поряд навпочіпки. Мені не потрібно було приховувати здивування – я знала, хто сидітиме під кущем, в мить, коли помітила постать, нехай і не хотіла цього одразу визнавати. 

Хлопець підняв очі, а тоді одразу ж вхопився за краї рукавів, натягуючи їх нижче. Зробити це було не так-то й просто: сорочка вже потрохи ставала малуватою. Мені видавалося, що за ті два тижні з миті, коли я вперше помітила Туве, в ньому додалося принаймні кілька сантиметрів зросту. 

– Що ти тут робиш?

Лице хлопчика було зовсім спокійне, без слідів сліз чи бійки. Він просто сидів під кущем, обхопивши коліна руками та втупившись у власні ступні. Якусь мить він мені не відповідав, і я вже подумала, що він взагалі нічого не почув – але тоді Туве все ж відкрив рота, і одразу ж закрив його. 

Він обдумував відповідь, примружившись і уникаючи мого погляду. 

– Я… зараз вже піду. Батько мене чекає. 

Щось у тому, як Туве це сказав, примусило мене насупитися. Стримано, майже по-дорослому. І з ледь, ледь помітним відгомоном брехні. Та хлопчик вже сперся на руки й піднявся. Тікати не поспішав, але переминався з ноги на ногу, очікуючи швидкого прощання. 

– Зачекай, – я обережно торкнулася чужого плеча та затримала дитину, а тоді й сама піднялася на ноги. Знову обдивилася Туве уважним поглядом, на який не мала часу у класній кімнаті, коли усі діти гомоніли водночас, щось говорили та вимагали відповідей на десять запитань водночас. 

Його сорочка й справді страшенно забруднилася; волосся також не завадило б помити, прочесати та підстригти. Стояв Туве так, ніби черевики вже давно натискали йому пальці. Водночас я пригадала мельника, його батька. Чоловік, нехай і виглядав страшенно невдоволеним, коли вперше привів сина, а все ж мав пристойний вигляд. 

Це могло нічого не означати. Можливо, вони й справді були такі бідні, а батько лише намагався щосили підтримувати пристойний вигляд, аби не втратити й останніх клієнтів, але… 

У погляді Туве, що не підіймався мені до лиця, у його згорбленій спині, у його спробах триматися до мене напівобертом, аби тікати, щойно виникне потреба – нехай він навіть, напевно, вже навіть і не помічав, що це робив – я бачила те, що до того зустрічала не раз. 

В моєму класі такі діти траплялися нечасто – і зробити я могла зовсім небагато. Розмова з батьками, хай що там говорила Світлана Романівна, не давала жодного результату. Ба більше, часто вона наражала дитину на пряму небезпеку, бо неадекватні батьки вірили, що дитина підла скаржитися на них у школу. 

Звернення до соціальних служб давало такий самий результат. А з вчительською зарплатою і, що гірше, вчительським навантаженням вдіяти з цим я могла небагато. 

– Сієро Ріно, я… – тихо сказав Туве, повністю застигнувши під моєю рукою. Я чула його часте, уривчасте дихання, наче у зайця, якого раптом зловив мисливець. Поспішно я відпустила чуже плече, але хлопець не кинувся тікати. Він лишився стояти так само непорушно, наче раптом забув, як пересувати ногами. – Вибачте, я вже зараз піду. 

– Ти дуже поспішаєш? – одразу ж запитала я, складаючи руки за спину. Відповідь я знала й сама: якби Туве потрібно було десь бути, він не ховався б у садку під жасминовим кущем. Але тиснути все ж не хотіла – у таких ситуаціях це ніколи не допомагало.