Розділ 47. Майбутня королева

Дивани й крісла, оббиті парчею і шовком, стояли тут і там, де-не-де на підлозі лежали не лише розкішні килими, але й подушки; золоте панно прикрашало стіну навпроти, і воно відблискувало у світлі десятків свічок так яскраво, що спершу я навіть не помітила жінку, що примостилася в одному з крісел. 

Але коли погляд все ж наштовхнувся на неї, відвести його я вже не могла. 

– Доброї ночі, ваша високосте, – я вхопилася за краї нічної сорочки чомусь враз спітнілими пальцями, а тоді присіла у недолугому реверансі. У цьому світі ж робили реверанси? Ця раптова думка змусила не лише долоні, але й спину вкритися потом. 

Коли дверцята карети захряснулися за мною, я ледь не підстрибнула з несподіванки. 

– Вітаю, сієро Ріно, – промовила принцеса рівно, а тоді засмагла рука піднялася і вказала на одне з сусідніх крісел. Через його бильце лежав, перекинутий, якийсь шалик, і я запідозрила, що лише кілька хвилин тому найближче до принцеси місце займала інша жінка. – Прошу, сідайте. 

Сама жінка відкинулася головою на маленьку подушечку, прикріплену до її стільця, і на мить я не могла примусити себе зрушити з місця – ще ніколи мені не доводилося бачити настільки подібних одне до одного брата та сестру, що не були б при цьому близнюками. 

Довге волосся Дафнії Д’амеліо спліталося у складну косу та спадало на плечі, пояс, майже на коліна; засмагла шкіра ніби сяяла зсередини, навіть коли за вікном стояла ніч. Тонкі, витончені кисті, акуратні, але точні риси лиця не просто натякали, вони кричали – переді мною сидить особа королівської крові. 

Єдине, що справді різнилося між ними – це вираз лиця. Обличчям Луки зазвичай блукала напівпосмішка, що дуже легко перетворювалася на десяток справжніх і різних посмішок. А ось Дафнія спостерігала за мною рівно, вивчала, і її лице залишалося спокійним, як гладь тихого озера. 

Про що принцеса думала, я могла лише здогадуватися. Тож я слухняно підібрала поли нічної сорочки та пройшла до крісла, намагаючись надто не витріщатися по сторонах. Ось це була справжня магія.

Такого я ще ніколи не бачила; як, ось просто як у маленьку карету могла вміститися уся ця вітальня?.. Тоді мій побіжний погляд наштовхнувся ще й на двері, що вели кудись далі, і я не зуміла стримати високо піднятих брів. То це була не просто одна кімната, а цілі покої. 

Я зрозуміла, що замість того, аби виконати прохання принцеси, роздивляюся покої, в мить, коли інша жінка, вочевидь, її фрейліна, делікатно кахикнула. Я здригнулася, а тоді нарешті обережно присіла. В момент, коли спина торкнулася м’якої спинки крісла, більша частина зачудування, а також дивного остраху зникла. 

– То ви… хотіли побачитися з Лукою? – запитала я повільно. Враховуючи лист, що принцеса наказала залишити в моєму домі, я не бачила сенсу приховувати присутність принца в Оливковій гілці. 

– З Луціано? – спокійно виправила жінка. – О, ні. Бачитися з ним зараз я не маю жодного наміру. Як би він не обдурив батька, ця його брехня тримається на волосині, і одна невдала зустріч може усе зіпсувати. 

Я кивнула. Відкрила рота, а тоді закрила його. На кілька митей у кімнаті зависла тиша. 

– То чому… чому ви покликали мене, ваша високосте?

Принцеса заміряла мене довгим, неймовірно пильним поглядом, але відповідати не поспішала. Видавалося, її зовсім не турбувала ніякова тиша, що повисла між нами. Розбивав її хіба мелодійний дзвін порцелянових чашечок: фрейліна принцеси готувала чай.

– Мій брат – розумний чоловік. Якби йому пощастило народитися в іншій родині, він би став вченим, чи придворним чаклуном, чи професором… Але, – Дафнія прийняла чашку від іншої жінки, навіть не відвівши від мене погляду. – Луціано бракує того, що я б назвала здоровим глуздом.

Я насупилася, і через це пропустила мить, коли чашку піднесли й мені. Зрештою відволіклася, аби прийняти в руки блюдце; в ніс одразу ж вдарив сильний запах трав та тонкий аромат прянощів. 

– Не думаю, що можу з вами погодитися, – прохолодно відізвалася я. Принцеса не відводила від мене важкого погляду, і моїх слів наче й не почула. 

– А про вас, сієро Ріно, у столиці говорять багато. Ось тільки боюся, це не хвалебні оди, і не оспівування ваших чеснот. 

Певно, саме через те, що за вікнами карети-покоїв стояла ніч, я не одразу зрозуміла, про що говорила принцеса. Нехай я була в тілі Солії якийсь місяць – а все ж видавалося, що воно вже моє. 

Життя, що інша жінка прожила в ньому раніше, видавалося все більш розмитим і далеким – але варто було пригадати, якою ж була справжня Солія, я відчула, що щоки заливаються фарбою. За щоками почервоніли, видавалося, і чоло, і шия, і навіть руки. 

– Я не… – я змовкла, а тоді примусила себе глибоко вдихнути й видихнути. Заперечувати немає сенсу. Так, це була не я – але краще вже прийняти спадщину Солії, ніж розповідати на кожному куті, що я іншосвітна зайда. – Все це у минулому. Після втрати батька я… багато чого переосмислила. 

Брова принцеси зметнулася вгору, але в усьому іншому лице залишилося незворушним. 

– І який же ваш план, сієро Ріно? Бажаєте стати новою королевою?

Я саме робила перший ковток чаю, і він ледь не пішов мені носом.