Розділ 46. Чужий лист

Попри обіцянку собі не турбуватися про проблеми наступного дня, заснути я не могла. Крутилася у ліжку з боку в бік – і повсякчас зиркала на Луку, що спав у протилежному кутку кімнати. 

Король не приймав “ні” за відповідь – а це означало, що за тиждень я таки муситиму з’явитися у домі Квінто Рівери на той клятий бал, чи то звану вечерю. Прийти з власної волі у дім чоловіка, що намагався мене вбити не раз і не два – я вже й збилася з кількості його спроб! 

І де гарантії, що наступна не виявиться вдалою? Щось мені підказувало, що король зовсім не засмутиться, якщо однією неугодною йому міщанкою стане менше – і навряд чи стане карати за це свого родича, нехай і далекого. 

Єдине, що може справді статися – так це Лука видасть себе королю, і тоді його повернення до столиці уникнути не вдасться. Від самої думки про це шкірою пройшов мороз; на мить ліжко навпроти видалося пустим, наче там ніхто й не спав. 

Про те, що я робитиму, якщо Лука все ж буде змушений піти, я також намагалася не думати. 

Зрештою я зосередила погляд на темному пасмі волосся, що впало принцові на лице, і очі почали поволі злипатися. Ніч видалася неймовірно темна – без зірок і місяця, що відображалися у морі – а також тиха. 

Певно, саме тому я почула ледь чутні, крадькуваті кроки на першому поверсі. Спершу навіть не зрозуміла, що ж то було: чи то у підвалі завелися щури, і тепер бігали у пошуках сиру, чи то вітер зачепив одну з дерев’яних балок на подвір’ї. Та скрип дуже вже нагадував кроки – а я за останні тижні мала вдосталь непроханих гостей, аби не ігнорувати такі речі. 

Повільно я піднялася з ліжка і, намагаючись не видавати жодного шуму, пробралася до дверей. 

Чи це вбивця? Чи просто звичайний злодюжка? Чи… Раптом в голові пронеслася думка про те, що це міг бути один з учнів. Що саме вони б робили у школі посеред ночі, я уявити не могла, тож тільки обережно вислизнула за двері. 

Хто міг пробратися повз захисні закляття Луки, окрім неймовірно сильних чаклунів, яких у В’ярні можна було злічити на пальцях однієї руки? Хіба що ті люди, яким я сама дала доступ до будівлі. 

Проминаючи довгий білий коридор, я підхопила зі стіни металевий свічник. Запалювати його поки не стала, але стиснула міцніше в руці – звісно, неабияка зброя, але у випадку нагальної потреби все ж краще, ніж нічого. 

Іншою рукою зібгала в кулак довгий поділ нічної сорочки та ступила на сходи. Я добре знала, які з них зовсім трохи поскрипували, і тому спустилася у нижню залу, що вже успішно перетворила на їдальню, практично безшумно. 

Я завмерла в тінях, озираючи кімнату, і в першу мить мені видалося, що я помилилася – в Оливковій гілці нікого не було. Я лише задрімала, і крізь сон почула дивний звук, ось і–

Темний силует швидко перетнув їдальню у бік виходу. Це безпомилково була жінка, вбрана у пишну сукню та темний плащ поверх неї; вона озирнулася один раз крадькувато, але мене не помітила – а ось я змогла роздивитися її лице. 

Звичайне, непримітне і точно незнайоме мені лице. 

Жінка вхопилася за ручку дверей дому, але не встигла її смикнути, бо мої ноги понесли мене вперед самі: я кинулася вперед та перехопила руку жінки за зап’ясток. 

– Доброго вечора, – сказала я холодно. – Чи скоріше ночі. Можливо, поясните, що ви тут робите? І хто ви, в біса, така?

Жінка під моєю рукою ледь здригнулася, а тоді стиснула губи у тонку нитку. На її лиці не відобразилося ані страху, ані здивування від того, що я буквально зловила її за руку, коли вона пробралася непроханою у мій дім. 

Вона лише озирнулася на мить до вітальні – іншої з трьох великих кімнат першого поверху, і я зрозуміла, що жінки вийшла саме звідти. А тоді вона різко смикнула руку – при цьому з такою силою, якої я від її тендітної постаті зовсім не очікувала; іншою рукою смикнула двері. 

В обличчя мені вдарила прохолода літньої ночі, і раптовий порив вітру трохи ослабив мою пильність. Певно, мій захват на чужому зап’ястку не був досить сильним – жінка вирвалася і, не сказавши жодного слова, кинулася у ніч. 

Вона рухалася так швидко, що я тільки й встигла, що ступити на поріг, а її спина вже стала ледь помітною темною плямою вдалині. Та вона не зникла: жінка бігла до карети, що стояла, впряжена у трьох вороних коней, за кілька вулиць від Оливкової гілки. 

Я простежила поглядом, як жінка зупинилася біля неї, а тоді двері відчинилися, і вона за допомогою кучера зайшла всередину. Я трохи схилилася вперед, намагаючись розгледіти герб на кареті, чи ліврею служника, чи бодай щось, що підказало б, хто до мене вдерся, та марно – на вулиці було надто темно. 

Ще кілька митей я просто стояла, обережно дихаючи, на порозі, а тоді обережно закрила двері. Кілька іскор магії спалахнули під пальцями: магічний замок все ще залишався на місці. 

Від цього розуміння тілом на мить пронеслося полегшення, а тоді зникло: який сенс з цього замка, якщо будь-хто все одно може проникнути у дім, коли заманеться?.. Голова сама повернулася у бік вітальні – що там робила незнайомка?

Зрештою я запалила свічник та подолала ті кілька кроків, що відділяли мене від кімнати, ступаючи неймовірно обережно – а що, як десь на підлозі стоїть ще одна смертельна пастка від Рівери?