Розділ 45. Під морськими хвилями

Вечір впав на місто м’яко, як напівпрозора шовкова хустинка. Альда та Тео гралися у кімнаті, зачаровуючи іграшки, аби ті рухалися самі. Я мала б робити те саме, та всидіти на одному місці не вдавалося. 

Я все підіймалася, бродила колами, визирала в коридор, аби побачити, чи не йде Лука, а тоді поверталася назад, думаючи про те, якими дурницями займаюся. Зрештою сіла писати плани, та навіть на цьому зосередити увагу не вдавалося. 

Що я зробила? Сказала королю, що Лука – мій наречений. 

Зараз, коли мить небезпеки, в якій мені здавалося, що Луку ось-ось викриють, вже минулася, ця витівка здавалася мені дурною і непотрібною. Чим я взагалі думала?.. 

Та найбільше мене лякало не те, що король знав про начебто заручини. Ні, найбільший острах викликало те тепло, що розлилося у грудях в ту саму мить, коли я сказала, що Лука – мій, і коли показала захисного персня. 

Принц же не думав ні про що таке, коли давав мені його. Це був просто захист – захист для роботодавиці та, як я сподівалася, подруги. 

І… ми розділили той поцілунок у саду, так. Він брав мене за руку, наче це зовсім нічого не значило, він вдягав Альду та Тео, читав для них на ніч, він готував їжу, не забуваючи про те, що подобається мені й дітям, а іноді він дивився так, наче хотів щось сказати… 

Але не говорив. 

А я ось сказала – та ще й таку дурницю, та ще й прямо перед королем – його батьком. Від усіх думок тіло нагрілося, наче камінь під розпеченим сонцем. Я визирнула у вікно, на глиняні й теракотові черепки, що вкривали десятки й сотні дахів попереду, що тяглися до самої смужки моря. 

Моря, до якого я ще жодного разу не виходила, хоч жила й зовсім поряд. 

Раптом ця думка здалася такою гострою, майже пекучою, що я відступила від вікна й подивилася на дітей. Вони веселилися, але вже не так активно; трохи втомилися і скоро почнуть бешкетувати, якщо не зайняти їх чимось іншим. 

Я потрапила в інший світ. У інший світ, чорти його за ногу! Світ, де зовсім поряд тіснилося море, де я могла жити, не думаючи про гроші. Де я могла займатися улюбленою справою, і мені це вже вдавалося. 

І навіть якщо Лука не відчуватиме до мене того ж, що і я… Груди болісно кольнуло. Що ж. Я плакатиму. Тоді, можливо, плакатиму ще трохи. А після цього підведуся й піду далі, як робила це завжди. 

– Альдо, Тео, – м’яко покликала я, приманюючи дітей руками. Вони кинулися до мене так швидко, наче тільки й чекали цього. Тео врізався у мене обіймами на бігу, і я трохи похитнулася; Альда пригорнулася спокійно, але руками обвила мій стан сильно, як мала мавпочка. – Ходімо до моря. Ви вмієте плавати?

Розгублене кліпання стало для мене відповіддю. Я зітхнула й пішла збиратися. 

У плетений кошик, вистелений білою мереживною хусткою, склала сік, ягоди, трохи сиру; зробила канапки, поклала трохи солодощів. Накрила все це краєчком хустини й аж тоді зрозуміла, що поняття не маю, в чому тут заведено плавати. 

Пам’ять Солії Ріно мовчала. В мить, коли я відкрила школу, мені здалося, що вона замовкла зовсім, а я цього вчасно навіть не помітила. Жаль за підказками прокотився нутром і зник, як не було. 

Натомість з’явилася якась дивна, майже недоречна впевненість у тому, що я впораюся. Що я розберуся й сама, без підказок від чужого тіла. Чужого – бо поки спогади Солії Ріно все ще кружляли десь всередині, це тіло не могло стати по-справжньому моїм. Я ділила його з привидом, і тепер цей привид нарешті зник. 

– Ми йдемо до моря? 

Глибокий, смішливий голос позаду змусив мене ледь не підстрибнути, а тоді рука Луки опустилася мені на плече, ковзнула передпліччям аж до долоні, стиснула пальці. 

Ми. 

Наче коли я говорила про дітей, про маленьку… маленьку родину, що створила з ними, вона автоматично, без додаткового підтвердження включала у себе Луку. Наче він обіцяв нам залишитися і нікуди не йти. 

Я кивнула. Лука обережно витягнув з моєї руки кошик. 

– Йди збирайся. Я подбаю про дітей, – він посміхнувся яскраво і м’яко. За якісь кілька тижнів з людини, що не знала, з якого боку підійти до смаження яєць, Лука перетворився на чоловіка, що міг подбати про дітей. 

А тоді, коли я вже відступила від нього на крок, він нахилився трохи вперед, потягнувся до мене долонею. Кінчиками пальців провів по моїй щоці, залишаючи ледь помітний, лоскотний слід, а сам на мить притиснувся гарячим поцілунком до губ. 

А тоді відсторонився, наче нічого й не сталося, і почав прибирати кухню. 

Я стяла ще якусь мить, спостерігаючи за його потилицею, руками, спиною – а тоді справді повільно пішла сходами нагору. 

Закликала Арміду, аби вона також збиралася з нами, зупинилася перед дверима своєї старої спальні на самому горищі, де й досі зберігався мій одяг. Згодом буде добре перетворити цю кімнату на бібліотеку – з глибокими зручними кріслами біля великого еркерного вікна.

Зараз кімната видавалася недоречно пустою. Блакитно-біла плитка, що тягнеться від підлоги до середини стіни. Велике ліжко з несвіжою постіллю та шафа, повна дорогого, але не зовсім вдалого для мене одягу Солії Ріно.