Розділ 44. Його величність

Лука

Соломія стояла навпочіпки перед дітьми й обіймала Альду та Тео. У простій, невибагливій сукні, із забраним у косу волоссям. В грудях щось почало наливатися теплом, а тоді – гарячим, жарким полум’ям. 

Я ледь стримував ноги, аби лишатися на місці, а не підбігти до неї, не обійняти її так міцно, аби між нашими тілами не лишилося навіть волосинки; аби не  обійняти Альду та Тео і заявити, що я їх люблю. Що вони – мої. 

Але я стояв на місці – дозволив собі тільки розтріпати волосся на голові в Тео. Він линув до моєї руки, як маленьке довірливе звірятко – і це зовсім не допомагало справі. Та як я міг… Як я міг назвати його своїм? Як я міг обіцяти щось бодай комусь з них, коли на хвості в мене сиділи десятки, як не сотні королівських шукачів і вартових?

Як я міг зізнаватися у чомусь Соломії, коли не знав, що трапиться наступної миті? 

Я стиснув вільну руку в кулак так сильно, що короткі нігті впилися в шкіру. Я скажу їм. Скажу, щойно мине коронація. 

Можливо, це надто поспішно – та я… це місце, ці люди були вже такі знайомі, наче я прожив у “Оливковій гілці” не місяць, а ціле життя. Наче вся “Оливкова гілка” була створена для того, аби ми з Соломією зустрілися. Аби ми зустріли дітей. Аби вона відкрила тут школу. 

…Аби я нарешті знайшов свою справу.

У двері постукали. Гучно, владно – так, наче й не розглядали варіанту, наче всередині нікого не опиниться. Тіло одразу напружилося – а що, як це вартові? 

Ілюзія впала на лице всього за мить, і Альда вражено сплеснула долонями. 

– Залишайтеся тут, діти, – Соломія погладила обох по голівках, а тоді піднялася. Зиркнула на мене дещо нервово, і я не стримався – простягнув руку і вхопив її за зап’ясток, стиснув передпліччя. 

– Ходімо, – сказав і потягнув Соломію за собою. Втім, на пів дорозі вона вирівняла крок з моїм, а тоді й взагалі обігнала, і перед дверима опинилася першою. На першому поверсі за одним із столів сидів сієр Фолко, що саме почав підійматися, аби піти до дверей. 

– Хто там? – запитала Солія, вже тримаючись за ручку, але не поспішаючи її повертати. За дверима спершу не чулося жодного звуку, а тоді… Тоді заграли фанфари; почувся звук труби, ще якогось інструмента, наче за дверима причаївся оркестр – і серце в мене завмерло, а тоді почало падати у п’яти. 

Він мене знайшов. 

Бо була тільки одна людина у всьому королівстві, що не могла зайти до будинку, аби про це не сповістили глашатаї, три саксофони та місцева газета. І цією людиною був мій батько. 

– Його величність, король всієї Кесталії, Іоланд Д’Амеліо! 

А тоді двері відчинилися самі – наче стукіт був не для того, аби справді попрохати про те, аби зайти, а повідомленням – і скликанням публіки на виставу, яку батько неодмінно спробував би влаштувати. 

Соломія відсахнулася від дверей, і я вхопив її за руку, навіть не думаючи, та притягнув до себе, а тоді за себе – що б не хотів тут батько, я не допущу повторення погрому. Якщо потрібно буде піти, аби врятувати Соломію… Аби врятувати школу, дати нормальне дитинство і життя Тео та Альді… 

Я стиснув зуби і ступив на крок до дверей. 

Якусь мить у проході ніхто не з’являвся – а тоді у кімнату заскочив служник у червоній лівреї, ще один, і ще – і лише після цього у передпокій вплив батько. 

Він поволі оглянув кімнату. З миті, коли ми усі разом бували в “Оливковій гілці” востаннє, тут таки чимало змінилося: стіни замість білих стали зелено-блакитними, вкритими квітами, хмаринками, тваринами; на столах білі скатертини замінилися на такі ж кольорові. З’явилася шафа з книгами, зникла велика старезна арфа у кутку (її Солія перемістила до кімнати, що потім мала стати кабінетом музики – щойно вдалося б знайти вчителя). 

– Чутки не брехали, – протягнув батько. Голос у нього був хрипкий і, здавалося, навіть холодніший, ніж зазвичай. 

Мій погляд одразу ж метнувся до його грудей, і тільки тоді я дозволив собі нарешті повільно вдихнути: серед розкішного шовку та мережив одежі там красувався великий рубіновий медальйон – знак, що ментальні чари короля надійно запечатані, і він не може віддавати накази своїм підданим. Принаймні не такі, яких неможливо ослухатися. 

– Доброго дня, ваша величносте. 

Я озирнувся – тільки для того, аби помітити, що Соломія схиляється у реверансі – трохи кривому, майже недолугому, наче вона ніколи раніше не кланялася. І щось мені підказувало, що так і було – що в її попередньому житті в неї не було жодної причини схиляти голову перед ким би там не було. 

Король її проігнорував – попри те, що це він прийшов у її дім. Попри те, що всередині в мене почало палати роздратування, я також поспішив схилитися у поклоні – якщо батько ще не знав точно, що я тут, то точно здогадається, щойно помітив, що звичайний працівник незнатної сієри відмовляється віддати королю честь. 

Ми обоє стояли зігнутими на кілька митей довше, ніж це було потрібно. Іоланд насолоджувався владою – як і завжди. 

– Підніміться, діти мої, – сказав він нарешті, і моє нутро знову стиснулося у поганому передчутті. 

Король все ще майже не звертав уваги на нас – його погляд прикувала їдальня, край ігрової кімнати, що було видно з передпокою, та вікна, що виходили на внутрішній двір.