Розділ 43. Несказані слова

– Проходьте, Алісо, Веро, Каліо… 

Я дочекалася, поки останній хлопчик, син місцевого чоботаря, перетне поріг класної кімнати, а тоді таки зачинила двері. Діти (загалом семеро, не рахуючи Альди та Тео) скупчилися навколо парт, наче не знали, чи можна їм за них сідати. 

Першим всівся Тео, потягнувши за собою сестру, а тоді вже решта зробили те саме, що й він. Туве, що й досі був найстаршим, всівся у самому куточку та побоювався навіть підняти до мене очі. Здавалося, сцена, що влаштував його батько, неабияк його зганьбила – та я намагалася зробити усе, аби не погіршити ситуацію. 

Я глибоко вдихнула, зупиняючись перед дошкою. На мене з-за парт дивилося дев’ять пар зацікавлених, зовсім трохи переляканих очей, і я посміхнулася, навіть сама того не усвідомлюючи. 

З моменту, коли я востаннє стояла посеред класної кімнати зі школярами, пройшло вже чимало часу; все змінилося: діти, кімната, світ – але відчуття лишилося однаковим. Я збиралася навчати цих дітлахів. 

Дати їм краще майбутнє. Пробудити жагу до пізнання світу, розкрити їхні таланти; дивитися, як вони поступово зростають, змінюються. 

Я очікувала цього з нетерпінням. 

– Отож, – сказала я, намагаючись не затягувати незручну мовчанку. – Ви вже, сподіваюся, знаєте, навіщо ви тут.

Відповіддю мені було мовчання. Воно тривало кілька митей, а тоді один хлопчик, Каліо, пробурмотів собі під носа:

– Аби не плутатися під ногами, поки мати працюють… 

Туве стиснув кулаки, але промовчав. Ще кілька дітей кивнули, і я сама ледве стрималася від того, аби стиснути руки. Але вже тоді, коли я збиралася відповісти, у повітря піднялася маленька рука, обрамлена рожевими мереживами. 

– Так, Альдо? – запитала я ніжно. 

– Ми тут, щоб вчитися, – гордо, з ледь помітною поблажливістю сказала вона, а тоді оглянула решту учнів. 

– Це правда, – я не змогла стримати ширшої посмішки. – Ми усі тут, аби вчитися. Я навчу вас читати, писати та рахувати. С’єр Фолко навчатиме вас математики, а сієра Вайолет – історії. С’єр Лука навчить вас чаклувати, а сієри Алісія та Арміда допоможуть опанувати літературу та ремесла відповідно. 

Каліо, що сидів за першою партою, схилив голову. 

– Але… навіщо? – запитав він з щирим нерозумінням. 

Питання ледь не застало мене зненацька. На землі діти не питали мене, навіщо їм навчатися – вони знали, що цього не уникнути, навіть якщо це їм не надто й подобається. Та більшість, я все ж сподівалася, йшли до школи з радістю. 

Тут… Син чоботаря, певно, в майбутньому став би чоботарем. Син мірошника – мірошником. Донька крамаря вийшла б заміж за мірошника і стала б мірошницею – і коло б продовжувалося й продовжувалося, без жодного шансу на зміну чи розгалуження. 

– Ким ти мрієш стати? – запитала я неголосно. Каліо переді мною завмер з високо піднятими бровами. Хлопчикові було, певно, дванадцять – але одяг йому шили на виріст; у сорочці він ледь не тонув, а штани підперезав мотузкою. 

– …чоботарем? – відповів він наче невпевнено, зиркаючи мені в очі так, наче сподівався побачити у них правильну відповідь. 

– Справді? 

Я посміхнулася, схиляючи голову, і цього невеликого підбадьорення вистачило, аби Каліо скривився. 

– Ні. Я б хотів стати артефактором, і жити у столиці. Я б змайстрував найшвидший у світі самохідний віз! І він би не тільки їздив, але й літав би! Ось тільки… – хлопець завмер, опустивши очі у парту. – Мій батько нізащо цього не дозволить. 

Я наблизилася до Каліо та поклала руку йому на плече – ледь помітно, але відчутно. 

– Це ти залиш мені. А твоє завдання на зараз – вивчати магію та математику. А коли настане час – вступити до столичної академії. 

Хлопець підняв до мене очі та відкрив рот, аби щось заперечити, але так і застиг – і за кілька митей обережно закрив його. 

– Але ж… 

Він кілька митей шукав якісь заперечення, але так і не знайшов жодного. 

– Ми тут – усі вчителі, не тільки я – для того, аби допомогти здійснити ваші мрії. І, повірте, освіта відчиняє більше дверей, ніж ви можете уявити, – сказала я. Я дуже сподівалася, що не брешу ненароком цим дітям. Що освіта принесе їм користь, а не навпаки. 

Цього разу ні в кого в моєму маленькому, різношерстному класі не знайшлося заперечень. 

– А тепер, – зітхнула я. – Підійміть руку усі, хто вміє читати. 

Усі маленькі й не дуже долоньки лишилися міцно притисненими до парт. На нас очікувала довга, дуже довга робота. 

 🕭 ━━━━━━  ⚛︎⚛︎⚛︎  ━━━━━━ 🕭

Заняття пролетіли геть непомітно – в одну мить я ще намагалася пояснити дітям, що таке літери, в іншу – Лука розповідав про основи магії, і ось вже втомлені батьки почали забирати дітей додому. Прийшли за усіма, окрім Туве – але він переконав мене, що чудово знайде дорогу назад і сам. 

С’єр Фолко тим часом влаштувався у одній з відремонтованих кімнат, а Алісія та Вайолет накидали плани, за якими вони збиралися проводити заняття. Я ці плани читала ввечері з неабияким інтересом – зрештою, про тутешні гуманітарні науки я все ще не знала практично нічого.