Розділ 42. Перший день

Кілька днів пройшли наче у тумані: я працювала, бігала домом і допомагала з прибиранням, читала й писала плани, а коли всі лягали спати – запалювала магічний світильник, як мене навчив Лука, і продовжувала писати плани. 

На кінець другого дня я прокляла мить, коли вирішила відкрити школу якнайшвидше – я катастрофічно не встигала. Якби не постійна допомога Арміди та Луки, я б вже, певно, протягла ноги. 

У вечір неділі, коли майже все вже було готово, Лука підкрався ззаду та вкрав мої записи. 

– Тобі потрібно поспати, – сказав він серйозно, коли я спробувала забрати їх назад. Та опір був не надто сильним: в деякі миті мені здавалося, що переді мною стоїть дві Луки, чи навіть три. Світ розмивався перед очима, а тримати повіки відкритими вже видавалося подвигом. 

Я не знала, чи хоч щось, що я писала в останні години, взагалі мало сенс. 

– Мені ще трохи залишилося, – все одно запротестувала я. – Ще план на один місяць, я майже закінчила… 

Заперечення були слабкі, і на лиці Луки розпливлося ні що інше, як співчуття. Він поволі, не відриваючи від мене погляду, поклав плани на найвищу полицю шафи. Я могла б легко до неї дістати, та сил вже не було. Тоді він підійшов до мене – повільно, наче я була тваринкою, яку він не хотів налякати. 

В одну мить земля пішла в мене з-під ніг – на якусь секунду здалося, що я втрачаю свідомість. Та насправді це Лука підхопив мене на руки. 

Він посміхнувся мені згори вниз – так легко і розслаблено, наче я практично нічого й не важила. А тоді пішов коридором до спальні, яку ми все ще ділили. 

Відремонтованих кімнат вже було достатньо: Лука міг переїхати у сусідню спальню, чи взагалі у якусь на протилежному кінці коридору. Втім, він залишився; коли Арміда запитала про це, Лука пробурмотів щось про безпеку та захист, і я не стала заперечувати. 

Відчуття перини під спиною було таким неймовірним, що я ледь не застогнала. Коли я востаннє спала?.. 

Попри втому і те, що повіки закривалися, я чомусь не заснула миттєво. Дивилася крізь вії на Луку, що присів поряд на ліжку і перебирав пасма мого волосся. 

– Тобі все вдасться, Соломіє, – тихенько прошепотів він майже мені на вухо. Притиснув поцілунок до скроні, погладив щоку. – А я тобі з усім допоможу. 

Очі почали закриватися. Я стиснула долоню Луки трохи сильніше, але навіть не була впевнена, що він це відчув. Чоловік ще щось, здавалося, говорив, та я вже не чула – сон заколихав мене. 

Коли я наступного разу відкрила очі, за вікном вже загорівся день. Чи то ранній ранок – перші промені сонця відбивалися від черепків на міських дахах та від морської гладі і били прямо у великі вікна. Попри те, що поспала я не більше, ніж годин п’ять, я прямо відчувала, як всередині вирує енергія – і звичайна, і магічна. 

А ще… ще я відчувала, що до мене притиснулося гаряче міцне тіло. 

І цим тілом був ніхто інший, як Лука. Він заснув у дивному положенні: начебто лежав біля мене, але ноги його все ще були на підлозі. 

Наче він так довго сидів біля мого ліжка, що не зчувся, як заснув і сам. 

Мені на лице сама собою залізла м’яка посмішка, і я обережно, ледь торкаючись, відкинула пасмо волосся з його щоки. Лука уві сні виглядав зовсім інакше: розслаблено, легко. Не було ледь помітно затиснутих кутиків очей. Не було губ, що постійно трималися у посмішці, що б там не було. 

Повіки чоловіка затріпотіли. 

– Доброго ранку, – прошепотіла я ледь чутно. Лука ж тільки повернув голову та втиснувся лицем мені у плече, продовжуючи спати. Певно, він ще не прокинувся достатньо, аби збагнути, що ж відбулося. 

Я поволі оглянула кімнату, завалену паперами, книгами – не тільки моїми, але й Луки – і очі самі собою спинилися на годиннику. 

Шоста ранку! 

Єдине, на що мене вистачило – так це не вискочити з ліжка, як ошпарена, а обережно з нього вибратися, аби не потривожити принца. Я обережно підхопила свою сукню, абияк її натягла через голову і, затягуючи шнурівку на грудях прямо на ходу, кинулася перевіряти, чи готові класні кімнати. 

Я не знала, скільки з них мені насправді знадобиться – та й чи знадобиться принаймні. одна. Можливо, не тільки бургомістр був проти створення школи – можливо, містянам також не подобалася ця ідея. 

Я завмерла перед дверима першої класної кімнати, вражена тим, що ця думка вперше відвідала мене тільки сьогодні – у день відкриття школи. Чому я не подумала про це раніше? Чому не зважила, чи комусь взагалі потрібна буде моя школа?.. Слова с’єра Фолко відбилися в голові набатом: ця справа прогорить. 

Саме в ту мить, коли спіраль самопринизливих думок закрутилася знову, з-за повороту вийшла Арміда. Я вважала себе ранньою пташкою, та столярка, певно, підіймалася навіть раніше. Вона вже несла пилку на плечі та наспівувала собі під носа якусь мелодію. 

– Агов, Соліє, – привіталася вона, спиняючись поряд. Вона навіть нічого не сказала – та сам вигляд впевненої, спокійної Арміди якось заземляв та заспокоював. – Готова до першого дня?

Я не була готова – у жодному аспекті. Звісно, за кілька днів відремонтувати погром у “Оливковій гілці” цілком не вдалося – Арміда та Лука взялися тільки за кілька кімнат із двадцяти семи, а на решту навішали замки, аби ніхто надто цікавий не забрів, куди не слід.