Розділ 41. Підготовка до школи

Лука

Соломія виглядала так, наче співбесіда витягнула з неї усі соки – і я її розумів. Сам не знав, як би спілкувався з такою, як сієра Альканто – і нескінченно радів, що Соломія не найняла її вчителькою. 

В мене в самого були подібні гувернантки: суворі, завжди з потиличником напоготові, у чорних глухих сукнях і з відсутністю радості на лиці у будь-яку пору дня. 

Та варто мені було наблизитися до дівчини, аби запропонувати їй відпочити, пригладити волосся біля вуха, що вибилося з акуратної зачіски, на якусь мить пригорнути до себе – як Солія підірвалася на ноги, і з її стану зник навіть натяк на те, що якусь хвилину тому вона не могла піднятися на ноги. 

– Час готувати вечерю, – проголосила вона, вже починаючи діставати з шухляд продукти. – Сподіваюся, Арміда любить пасту… 

Вона почала тихенько перераховувати якісь невідомі мені слова – і я міг тільки здогадуватися, що “лазанья” – це якась страва, а не морське чудовисько. 

– Я можу якось допомогти? – запитав я, підступаючи до ножів. Усі інші справи по господарству давалися мені поки що легше за куховаріння, та я сподівався, що з практикою все прийде. 

Життя у “Оливковій гілці” поставило все, що я знав і вмів, у цілковито нову перспективу – і тепер невміння приготувати собі вечерю, про яке раніше я навіть не замислювався, здавалося мені сороміцьким. 

Ось тільки Соломія ніжно похитала головою та не менш ніжно витягла ножа в мене з пальців. 

– Я сама, – сказала вона. – Мені потрібно… мені потрібно трохи подумати на самоті. 

Вона чомусь звучала майже вибачливо, і я у відповідь стиснув її пальці у своїй долоні. 

– Звісно. 

Шкірою я знову відчув перстень на руці Соломії – і думка про те, що я маю їй розповісти, звідки він, і що він означає, все ніяк не хотіла покидати голови. Вона розповіла мені секрет значно важливіший, довірилася єдиному у всьому цьому світі. 

Значить, я міг їй розповісти, що задля захисту зробив її своєю нареченою. 

Але кожного разу слова застрягали в горлі, і я таки їх не вимовляв. Відмовок було безліч: а що, якщо дізнавшись правду, Соломія зніме кільце і залишиться беззахисна? А що, якщо вона викине мене геть? 

Та правда була проста: мені подобалося займатися справами і бачити, як простий, ледь помітний срібний перстеник тьмяно виблискує на тендітній жіночій руці. Подобалося на якісь миті уявляти, що все це по-справжньому – що я не втікач, якому ніде, окрім палацу, немає місця. 

Що я весь час живу тут, з Соломією. Що вона моя наречена. Що я можу тут лишитися – з нею. 

Я дозволив собі обережно схилитися до її чола та залишити на прохолодній шкірі поцілунок. Соломія подивилася на мене серйозно, прямо – а тоді ледь помітно посміхнулася. 

Я ж пішов нагору, де кільканадцять хвилин тому стало підозріло тихо. І, нехай я й не мав великого досвіду у роботі з дітьми, навіть я розумів, що це дивно – і зазвичай ще й небезпечно. 

Та коли я забрався на сходи, очікуваного кошмару не побачив. Навпаки: Арміда прибивала гвіздок до стіни, а тоді повішала на нього одну з картин, що вціліла після погрому. Коридор другого поверху тепер виглядав чи не краще, ніж до “візиту” бургомістра. 

Стіни знову сяяли білизною. Плитка, яку давно ніхто по-справжньому не чистив, теж стала наче яскравішою. Столярці вдалося полагодити мостини на підлозі та навіть відремонтувати світильники. Я пройшовся коридором та поновив у них запас магії. 

– А де Альда та Тео? – запитав я зрештою, коли зрозумів, що дітей поряд немає. 

Арміда посміхнулася та відклала молоток. Тоді поманила мене пальцем та пішла до однієї з найбільш віддалених кімнат – саме тієї, де якісь години тому я говорив з Солією. 

– Якщо Солія хоче влаштувати тут школу, я подумала, що було б непогано тут все трохи… оживити. 

З цими словами вона відчинила двері в кімнату. На мить я завмер – бо не впізнав її. 

Вона стояла зовсім порожня: кудись поділися зламані меблі, потрощені шафи та випотрошені перина й подушки. Лишилися тільки голі стіни, що ще якісь кілька годин тому були білі, а тепер на них то тут, то там з’явилися сплески кольорів. 

Альда та Тео стояли серед усього цього, і самі нагадували ці ж сплески кольорів: вони обидвоє були перемащені фарбою. Спалахи зеленого, помаранчевого, рожевого і фіолетового розтяглися по всій кімнаті, по волоссю дітей та по підлозі. На одній стіні вже вимальовувалося трохи криве, але цілком впізнаване квіткове поле – за нього відповідала Альда. На протилежній починалася буря – Тео, як вмів, малював океан. 

Малюнки були саме такі, яких можна очікувати від дев’ятирічного хлопчина і семирічної дівчинки – невмілі, дещо криві та дуже, дуже яскраві – а втім, в мені навіть не мить не прокинулося роздратування. 

Колись мене самого закрили у кімнаті на цілісінький день за те, що я пофарбував стіни дитячої фарбами. Мені тоді було вісім, і з того моменту пензель мені давали тільки під наглядом придворного художника. Зайве говорити, що це знищило будь-яке бажання малювати, яке тільки починало зароджуватися. 

Та зараз руки аж засвербіли від бажання помалювати разом з дітьми.