Розділ 40. Несподівані вчителі

– Мені теж підходять такі умови, – блондинка у рожевій сукенці, здавалося, нізвідки дістала теку з паперами та простягнула її мені. – Раніше я викладала літературу кільком дітям з благородних родин. 

Я прийняла теку та прогортала кілька листків. Відмінні рекомендації зі столиці за сім, п’ять років тому – а тоді величезний пропуск у кілька років. На останньому листочку я завмерла, не підіймаючи погляду. 

З одного боку, дарованому коню в зуби не дивляться – хто знає, чи прийде потім хтось інший, аби працювати вчителем за п’ятнадцять арф? А з іншого… 

– Сієро…

– Алісія Белторро, – представилася дівчина, сором’язливо посміхаючись. Вона виглядала ще зовсім юною: з м’яким рум’янцем на щоках, золотими кучерями, що спадали до самої спини та були ледь зібрані рожевою стрічкою – в тон до її красивої, помереженої сукні. 

– Сієро Белторро, – продовжила я. – Дозвольте поцікавитися, де ви працювали останні кілька років?

Мій мозок вже почав вигадувати усі можливі сценарії, чому ж це Алісія не включила до цієї досить об’ємної теки останніх рекомендацій. Можливо, тому, що цих рекомендацій не було? Можливо, вона працювала жахливо – щось вкрала, чи когось обманула… 

– Я не працювала, – просто відповіла дівчина. Вона опустила погляд та почала крутити перстеника на пальці. – Це… особиста історія. 

Дівчина зчепила зуби, і навіть попри досить тривалу мовчанку не зронила ані слова. Втім, я не стала наполягати. Тільки ще раз проглянула папери. Усі рекомендації, що були туди вкладені, не містили жодної скарги – і, певно, це було достатнім знаком, що сієра Белторро знала літературу на відмінно. 

– Вас прийнято, – проголосила я, закриваючи теку зі стукотом. – І, звісно ж, вас також, с’єре Фолко. А у вашій компетенції, Вайолет, я навіть не сумніваюся. 

Я повернулася до гувернантки бургомістра – сподіваюся, колишньої – та кивнула їй. Вайолет почервоніла та простягнула мені майже таку саму теку, що й Алісія раніше. Я побіжно пробіглася по ній очима, але нічого нового не побачила: Вайолет працювала помічницею професора у найкращій академії Кесталії, а тоді перебивалася роботою гувернантки то в одній заможній родині, то в іншій. 

І школа, яку я ще як слід не заснувала, була ще одним кроком вниз від її омріяної кар’єри. 

Я відклала теку та повернулася до решти – ще трьох людей, що сиділи тепер тихо – аж незвично тихо. Старша жінка, що пройшла тінню повз мене, не вимовила ані слова, і тепер виглядала більше зацікавленою у розгляданні площі з вікна кухні, ніж у співбесіді; служниця взагалі не була кандидаткою – і для чого тільки сієра Альканто її привела?.. 

А ось сама Альканто… 

Жінка зиркнула на теки біля мене й фиркнула зневажливо, а тоді склала руки на грудях. 

– Чого навчаєте ви, сієро Альканто? – запитала я суто з ввічливості. У мить, коли сухі тонкі губи жінки знову стиснулися у нитку, я вже точно знала, що краще проковтну свій язик, ніж запрошу її на роботу. 

– Ну точно не таких дурниць! – голосно відізвалася вона, ще сильніше стискаючи губи. – Дівчатам потрібна не література і математика, а манери! Послух! Вміння говорити з чоловіками та догоджати, аби знайти собі пару! 

Я ледве стрималася від того, аби запитати в Альканто, чи сама вона досить догоджала чоловікам, аби знайти собі бодай одного, але відповідь я знала вже так – всі десять масивних пальців сієри були пусті, навіть без натяку на перстень. 

– Ось цього я вчити учениць точно не збираюся, – гмикнула я. – А в чомусь іншому ви спеціалізуєтеся? Магія, можливо?.. 

Сієра Альканто дивилася на мене так, наче вперше бачила, а тоді кліпнула кілька разів – наче я говорила щось вже зовсім дурнувати. 

– Магія – це чоловіча наука! – звискнула вона. Ні до чого юнкам її знати! В мої часи такі “захоплення” вибивали раз і назавжди–

Навіть озираючись назад я не зовсім зрозуміла, як усе сталося. В одну мить сієра Альканто голосила, наче вся злість, яку вона накопичувала всередині себе під час розмови, нарешті вирвалася на волю. 

А в іншу – вона теж голосила, але з її рота, що відкривався й закривався, як у викинутої на берег риби, вже не доносилося ані звуку. А на пальцях в мене осідали залишкові іскри чарів. 

Я різко встала, а тоді відступила на крок. Чари, нехай і були, технічно кажучи, моїми, насправді заледве мені підпорядковувалися: в одну мить вони відмовлялися працювати взагалі, а в іншу спрацьовували без жодного попередження. 

Лука, що все ще сидів поряд, також піднявся і поклав руку мені на плече. Цей простий дотик, як не дивно, мене заспокоїв, наче він сам користувався якимсь закляттям. 

– У цьому домі ми так не говоримо, – гостро зауважив чоловік, не відступаючи від мене ні на крок. А тоді сам підняв руку та легким помахом зняв закляття.

Сієра Альканто голосно втягнула повітря носом, але послухалася – можливо, виконувала власний же припис догоджати чоловікам. Я в цілому не була проти. Зиркнула за вікно і збагнула, що за всіма балачками навіть не помітила, що сонце вже починає поволі хилитися до заходу. 

Пора припиняти цей балаган – все одно усіх вчителів я найняла. Я невпевнено зиркнула на тиху жінку, що за всю розмову не сказала ані слова: вона сиділа, склавши руки на сірій спідниці, та більше цікавилася розгляданням кухні, ніж співбесідою.