Розділ 39. Деметріо Фолко

Я різко повернула голову. Лука, зі своєю звичною ілюзією на лиці, стояв у проході з тацею. На ній вишикувалися ряди чашечок, глечик з молоком та кавник. Все це він розставив на столі між мною та потенційними вчителями, а тоді продовжив. 

– Про це вже домовлено. Ба більше – фінансування збільшиться. 

В цю мить очі розширилися не тільки у сієри Альканто та чоловіка, але й в мене, але я встигла це швидко приховати. Фінансування від корони?.. 

Чомусь думка про те, що я можу просто попросити грошей на школу в Луки навіть не прийшла мені в голову – хоча й мусила. Можливо, я таки не так добре вела справи, як мені подобалося думати. 

– Ви зараз справді намагаєтеся мене переконати, що Іоланд Дамеліо виділив гроші на бідняків? Це смішно, – стара фиркнула. 

– Це не Іоланд, – з веселою посмішкою відізвався Лука. – Навіщо домовлятися про гроші з людиною, яка залишиться королем ще всього місяць?

– Я чула, що його високість – добра людина, – протягнула дівчина в рожевому. – А її високість… 

Ось тут золотоволоса красуня вже зовсім мрійливо зітхнула. 

– Вона найкраща! Ох, якби тільки вона стала королевою, нам би не… – вона раптом урвала себе, наче згадала, де сидить. Тоді вибачливо озирнулася навколо – але єдиним невдоволеним лицем, як і очікувалося, виявилася сієра Альканто. 

В мене починало складатися враження, що вона взагалі не здатна до позитивних емоцій. 

– Це зрада корони, любочко, – проскреготіла вона. – Радійте, якщо я не піду передати ваші слова прямо до бургомістра… А я знайома з королем, якщо хочете знати.

Лука дивився на стару так, наче бачив її вперше, і я переконалася у тому, що якщо знайомство між його величністю та Альканто і відбулося, то воно було дуже короткочасним. 

Тоді я плеснула в долоні. Лука розлив каву, і маленькі порцелянові чашечки самі відлевітували до рук гостей. 

– Повернімося до теми, задля якої ми сьогодні тут зібралися, – проголосила я, намагаючись додати впевненості у голос. Зрештою, інтерв’ю мала проводити я.  – Мені потрібні кілька вчителів: літератури та історії, магії й математики. Ця школа – це місце… місце зовсім відмінне від усього, де вам доводилося працювати раніше.

– І чим же саме? – проскреготіла невдоволено сієра Альканто. Каву вона пила так, наче в неї підмішали отруту, але з невідомих причин не відкладала чашки. 

Я розправила сукню. 

– Як ви вже зауважили, в цій школі знайдеться місце для усіх – і для бідних, і для багатих, – я говорила це, та вже знала, що навчатимуться тут одні тільки діти бідняків. Ті, що могли собі дозволити гувернанток та вчителів, не стали б водити своїх дітей на навчання з синами й доньками мірошників. – І навчатимемо ми їх однаково – і хлопчиків, і дівчаток. 

Я зовсім не здивувалася, коли дізналася, що у Кесталії є окремі школи, академії та інститути для дівчат – здебільшого благородних. Ось тільки навчання там, вочевидь, відрізнялося: там, де хлопців вчили магії, математики та фехтування, маленькі дівчатка опановували вишивку, трохи літератури, основи теології та вдовольнялися кількома побутовими заклинаннями. 

Звісно, траплялося чимало випадків, коли дівчата вчилися нарівні з чоловіками – та для цього батьки цих дівчат мали бути дуже забезпеченими. Або ж дівчата мусили бути дуже розумними. 

– Але навіщо? Це небачено! 

Сієра Альканто відклала пусту чашку з-під кави та вперла руки у боки. 

– Відмовитися навчати дівчаток простих ремесел…  Хто потім візьме їх заміж?

Я похитала головою. 

– Я не збираюся відмовлятися ні від чого, сієро, – спокійно повідомила я. – Як ви дуже влучно зауважила, ремесла – це дуже важлива частина навчання. І тому дуже важливо, аби їх опанували не тільки дівчата, але й хлопці. 

Я очікувала ще більшого гамору, крику – цього разу від сивого чоловіка, що склав руки на свій високий циліндр. Втім, він тільки схилив голову і запитав:

– Але математику вивчатимуть усі? 

– Безумовно, – серйозно погодилася я. – Це один з найважливіших предметів у моїй програмі.

Я намагалася говорити впевнено – попри те, що програма ця поки що існувала здебільшого в мене в голові та на кількох чернетках. За всіма подіями, що відбувалися одна після одної, я все не могла знайти навіть кількох днів, аби просто засісти за письмо, розібратися з тим, що тут вивчали – і мені точно потрібна була допомога. 

– Тоді в мене з цим проблем немає. Я давно говорив, що освіту має отримувати більше дітей, – чоловік схилив голову, наче відвішував мені невеликий, ввічливий поклін, а тоді додав: – Мене звати Деметріо Фолко. 

Реакція жінки в рожевому та Луки позаду мене – обидва завмерли та втупилися у чоловіка недовірливими поглядами – змусили мене подумати, що ім’я має бути відомим. Пам’ять Солії частіше мене підводила, ніж ні, але зараз в ній таки щось заворушилося. 

Якусь мить це було тільки неясне відчуття, наче я вже десь чула звучання імені, а тоді пам’ять м’якою хвилею викотила до мене спогад. 

Деметріо Фолко був одним з провідних винахідників королівства. Був – аж поки його величність не прогнав с’єра геть з невідомої загалу причини. Вочевидь, згодом він поселився у В’ярні та жив тут відтоді – але навіщо йому, визначному вченому і науковцю, погоджуватися на таку роботу?