Розділ 38. Ідеальні вчителі

Я різко відсторонилася від Луки – так різко, що ледь не перечепилася об той-таки злощасний стілець. Вчителі! Сьогодні мали прийти кандидати у вчителі! 

Як я могла забути?.. 

Я кинулася до вікна, що припало пилом та брудом і зараз цілком могло слугувати за поганеньке дзеркало, та спробувала розгладити волосся та сукню. Окинула лице критичним поглядом: заспане, запухле, наче я плакала цілу ніч, з темними, майже чорними колами під очима. 

Хороша ж директорка школи! Навчання ще не почалося, а все вже виглядає так, наче розвалюється у руках! 

Лука підійшов ззаду та підбадьорливо стиснув моє плече. Погляд метнувся від відображення у склі далі – до подвір’я. Там прямо під дверима скупчилося шестеро людей – значно менше, ніж я очікувала. Втім, із задоволенням я помітила, що Вайолет, гувернантка бургомістрових дітей, таки прийшла: вбрана у глуху темно-синю сукню, вона стояла на віддалі під парасолькою. 

– Йди, Соломіє, – сказав Лука. – Ми тут впораємося самі. 

Він посміхнувся, наче нічого й не сталося, а тоді провів пальцями мені по щоці. Це був ніжний жест, але не тільки: я відчула, як пальцями Луки пронеслося кілька іскор, ледь помітних та легких. 

Знову зиркнула на себе у вікно. Великих змін не відбулося, та все ж я вже не виглядала так, наче не спала всю ніч – кола під очима зникли, а колір шкіри став дещо живішим, ніж лист паперу. 

– Дякую, – я спробувала вкласти усю вдячність в одне тільки слово, а тоді кинулася до дверей і вниз. Тільки мигцем зиркнула на те, що робили діти та Арміда: вони все ще фарбували стіни та ремонтували сходи; а тоді я завмерла перед дверима, намагаючись набратися впевненості, аби відчинити їх. 

До того я була впевнена у тому, що робила. Все здавалося таким простим – майже казковим. Наче цей світ був якимось несправжнім, чимось зі снів. Та погром у “Оливковій гілці” нагадав, що нічого несправжнього тут не було; так само як і на Землі, все може завершитися невдачею. 

Тоді мене це стримувало. Зараз… 

Зараз я глибоко вдихнула, востаннє розгладила складки на сукні та відчинила двері. 

– Нарешті. Скільки можна чекати?

Грубий, гучний голос прорізав простір, наче ніж, і я ледве стримала себе від того, аби скривитися. Моя колишня директорка мала подібний – він був роками відточений і доведений до досконалості, аби лякати, дратувати та доводити до ручки. 

Жінка переді мною також була чимось подібна до Світлани Романівни: якби тільки та раптом вирішила одягтися у сувору, повністю закриту чорну сукню та залишти волосся лаком, аби воно більше не нагадувало кульбабу. 

І ця ж жінка відтіснила мене плечем, наче я була служницею у моєму ж домі, та пройшла в передпокій, владно вперши руки у боки. 

– Та-ак, – протягла вона, навіть не повертаючись до мене. – Роботи тут і видно – непочатий край. 

Я скривилася. Передпокій таки справді постраждав – але далеко не найсильніше з усього дому. З нього довелося прибрати картини та лимонні дерева, але більшість мостин були цілі, і рейд бургомістра пережили навіть меблі. 

Та наче у відповідь до її слів згори почулися звуки молотка та радісні вигуки Альди й Тео. Брови старої жінки, вищипані в нитку, зметнулися вгору, а губи стиснулися у тонку, дуже тонку лінію. 

Перш ніж вона встигла сказати бодай щось, я підступила до неї та простягла долоню. 

– Солія Ріно, – представилася я. 

Жінка оглянула мою руку так, наче це був черв’як, якого вона несподівано виявила у себе в тарілці. 

– Сієра Альканто, – протягнула у відповідь вона. Моїх пальців вона ледь торкнулася, і для цього навіть не подумала зняти мереживну, таку ж чорну рукавичку. – То довго ми будемо стовбичити на порозі? Чи ви нарешті проведете нас до директора цього… закладу?

Я зовсім злегка посміхнулася, а тоді з великим задоволенням повернулася спиною до сієри Альканто. На порозі все ще стовбичило п’ятеро людей, і я жестом запросила їх всередину. 

З подивом помітила, що одна дівчина, зовсім молода, була вдягнена у сукню служниці, і подріботіла прямо під руку до старої, зиркнувши на мене з ледь помітним інтересом. Після служниці у дім прослизнула молода жінка у рожевій, прикрашеній перлами сукні, тоді чоловік у високому, дивної форми капелюхові, інша жінка, на вигляд вдвічі старша за мене, та Вайолет. 

Останню я привітала обіймами – і з подивом помітила, що коли поряд не було дітей бургомістра, вона наче розквітала – принаймні, в неї з лиця зникав цей заляканий вираз. 

– Дякую, що прийшли, – голосно сказала я, оглядаючи усю різношерстну когорту вчителів. Мені не потрібно було шестеро, і я вже бачила одну очевидну кандидатку на відмову. Тепер залишалося тільки сподіватися, що решта виявляться дещо кращими. 

Кімнату для проведення зустрічі я обрала заздалегідь, але бургомістр усі мої плани зірвав – тепер той кабінет більше нагадував поле бою, ніж будь-що інше. Тож на пів дорозі я звернула до кухні. 

Сієра Альканто дріботіла прямо в мене за спиною і ледь не дихала в шию – і це дихання весь час було роздратованим і важким. Я тільки сподівалася, що вона не помре зі злості у “Оливковій гілці”, бо тоді проблем буде не злічити.