Розділ 37. Зайда з Землі

Лука

Солія переді мною пройшла кімнатою вперед і назад – ледь помітні підбори її зелених туфельок простукотіли побитою підлогою. Вона розправила спідницю сукні – простий ситець в тон до взуття, – а тоді відкинула волосся. 

Вона не була тією Солією Ріно, про яку говорили в столиці. Я не міг повірити, що жінка, яка відкривала школу у В’ярні, могла мати бодай якийсь стосунок до інтриг, шахрайства та відвертої ницості, про які шепотілися у Кесталії. 

Звісно, люди змінювалися – але зміна у Солії мала б бути такою різкою, наче її просто підмінили. Магія всередині крутилася і протестувала проти цього – вона накручувала кола навпроти Солії та вкотре доводила, що щось тут не так. 

Я не був менталістом – хай скільки я не сидів над підручниками, медитаціями та вправами, королівський дар, що передавався у спадок стільки поколінь, ледь себе показував. Він був – і тому, певно, батько не звинуватив матір у зраді – та користуватися я ним, на відміну від Дафнії, не вмів. 

Але навіть крихт, що я все ж мав, вистачало, аби зрозуміти одне – Солія дуже рідко брехала. Можливо, вона часом не говорила все – але вона не брехала. Її думки були швидкі, стрімкі, але подібні до чистого потоку, а не до застояного болота. 

Що б не сталося, вона не була лихою людиною – і мені цього було достатньо. Я сам зберігав не один секрет, і вона жодного разу не вимагала від мене правди.    

Солія різко спинилася і стиснула кулаки. 

– Я – не Солія Ріно, – раптом сказала вона, не відриваючи від мене прямого погляду. Я завмер, прикусивши губу. Здивування було, але не таке сильне, якого дівчина, вочевидь, чекала. Та я мовчав, даючи їй можливість пояснити себе. 

Солія стиснула ситець спідниці й опустила погляд, як наче візерунки на підлозі раптом стали надзвичайно цікавими. 

– Мене звати Соломія. Я… не звідси. 

Щось було у тому, як вона це сказала – не звідси. Наче вона говорила не про В’ярну, і навіть не про Кесталію, а про щось набагато, набагато більше. 

– Соломія, – повторив я повільно. Дуже незвичне ім’я, раніше мені жодного разу не доводилося такого чути. Воно нагадувало про літнє сонце, про яскраві безмежні поля і бджіл – пейзажі, яких бракувало у Кесталії. 

Солія… Соломія, – виправив я себе подумки, –  дивилася на мене з очікуванням, наче думала, що я ось-ось щось збагну. І в мене в голові й справді почали крутитися думки – дивні, майже нереальні, надто божевільні думки. 

Такого ж не могло бути, так? Скільки їх існувало – зайд з інших світів, що випадково обмінювалися душами через якусь насмішку богів?.. 

Я підняв очі на Солію – на Соломію. Спробував побачити у ній щось, чого не помічав до того, вхопитися у щось зовсім неземне і таке, чого не було під зірками Вендару. Ось тільки вона видавалася такою ж, як і вчора – надзвичайно красивою, сміливою. Впевненою. Але зовсім не іншосвітною. 

Я похитав головою, намагаючись викинути цю дурницю з голови. Але Солія дивилася на мене й далі так, наче усі мої найгірші підозри були правдою. І від цього нутро в мене стиснулося, а тоді й наче скрутилося важким, неприємним вузлом. 

– То ти зайда, – сказав я так тихо, що дівчині довелося нахилитися до мене, аби щось розчути. 

Саме слово – зайда – я ледь не промовив губами, побоюючись, що й стіни мають вуха. 

Солію моя реакція точно не порадувала – вона відступила на крок, все ще міцно стискаючи пальці на спідниці. Тоді кивнула. 

– Це… це проблема? – запитала вона обережно, але я помітив, як її очі метнулися до виходу, а тоді повернулися до мене – швидко, наче краєчком розуму вона вже шукала шляхи втечі на випадок, якщо я її скривджу. Від цього вузол всередині натягнувся навіть більше. 

Я примусив кулаки і щелепу розслабитися – я її лякав. 

Тоді підступив на крок до Соломії, а тоді ще – наче вона була пораненим звіром, довіру якого я ще мав завоювати. 

– Ні, – видихнув я впевнено. – Не для мене. Хтось ще знає?

В мить між моїм запитанням і відповіддю Соломії напруга в моєму нутрі піднялася такою бурхливою хвилею, якої я й не уявляв раніше. Якщо бургомістр здогадався… Якщо мій батько знав–

Цей сценарій був настільки поганим, що я навіть боявся уявляти собі його наслідки. 

– Ніхто, – похитала головою Соломія. – Ти перший, кому я розповіла. 

Від полегшення в мене ледь не закрутилася голова. Я подолав залишки відстані між мною та Соломією й обхопив її плечі. Вона втупилася у мене своїм звичним спокійним, проникливим поглядом, наче вже знала, що я збираюся сказати. 

– Нікому, нікому не говори. Принаймні поки батько на троні. Якщо він дізнається…

– Зайд у вашому світі не дуже люблять? – запитала Соломія, схиливши голову. 

Я завмер на мить, підшукуючи відповідь. 

– Не зовсім, – обережно сказав я. – Зайда – це знак від богів, і такі, як ви, з’являються у нашому світі не просто так. Можливо, ти чула про одну легенду… 

Я сів на ящик, і вказав Соломії на місце поряд.