Розділ 36. Здогади

– Це… це магія, – видихнула я ледь чутно, коли прямо під моїм поглядом розтрощені сходи склалися назад – практично так само рівно, як вони виглядали ще вчора. Новий шар лаку – і від погрому на них не залишиться навіть сліду. 

Арміда знову зиркнула на мене здивовано. 

– А ти як думала? – запитала вона, віднімаючи руку від дерева. Між її пальцями крутилося кілька ниток чарів. Лука дивився уважніше – розбирав плетіння та вже намагався відтворити його на пальцях. Я ж тільки стояла, роззявивши рота та намагалася підібрати щелепу. 

Чи я колись звикну до цього? До магії, що струменіє повсюди?.. Я навіть думки не припускала, що нею можна виправити щось таке – певно, через те, що мої власні чари ще пробуджувалися випадково, коли їм самим хотілося, і мене зовсім не слухали. В пам’яті справжньої Солії я не могла відшукати навіть уривка закляття, скільки б там не порпалася – наче вони пішли геть разом із її свідомістю. 

Тео поряд також почав наслідувати столярку – скрутив на пальчиках якесь слабеньке закляття, але навіть його вистачило, аби облущена фарба на стіні повернулася на місце. Альді для того, аби зрощувати роздроблені мостини, доводилося проводити по них пальцями. А я стояла, як цілковита дурепа, і не знала, за що взятися. 

Нишком спробувала повторити бодай за кимось – але пальці залишалися пустими, наче й не було всередині мене жодної магії. Ті чари, що я так чітко відчувала ще вчора, сьогодні наче заснули та повністю відмовлялися підкорятися. 

Зрештою я відступила в тінь, намагаючись не показувати, що досі так і не використала жодного заклинання. Це буде дуже підозріло – Солія ж була вмілою ілюзіоністкою. Нехай не вступила до столичної академії, та все ж знала чари досить добре, аби шахраювати в столиці потім ще десяток років. А я вже й так поводилася настільки дивно що, певно, залишалося тільки питанням часу, поки хтось зрозуміє правду. 

Арміда не звертала на мене уваги: вона вже почала забивати гвіздки у стіну, аби прикріпити назад чи то картину, чи то полицю – деякі речі не могла зробити навіть магія. Тео та Альда наввипередки ремонтували чарами підлогу. Я задивилася на них, мабуть, на кілька митей довше, ніж потрібно – бо несподівано відчула руку Луки на своєму плечі. 

– Я… 

Я затнулася, не знаючи, що й сказати. Лука стиснув моє плече трохи сильніше, а тоді повернувся до Арміди. 

– Ми почнемо з кімнат у кінці коридору, гаразд? Рухайтеся нам назустріч. 

А тоді він потягнув мене за собою. Я йшла, зовсім не опираючись – по очах Луки розуміла, що в нього є кілька запитань. Та я й сама мала дізнатися дещо. 

Двері дальньої розгромленої спальні в мене за спиною зачинилися м’яко, Лука обережно притиснув їх долонею та тільки тоді обернувся до мене. Склав руки на грудях та відкинувся на одвірок. 

На губах в нього грала легка, пустотлива посмішка, та я їй зовсім не вірила – в очах у чоловіка не було ані смішинки. 

Я не поспішала переривати мовчання першою – хоча, певно, й мала скористатися можливістю спрямувати розмову в інше річище та відвернути Луку від того, про що він думав. Але я мовчала, і зрештою він розважливо сказав:

 – Ти не вмієш чаклувати.

Це не було запитання. Це була проста констатація факту – без погрози, але в ній вчувався небезпечний холодок. Я не відступила, хоч всередині й виникло таке бажання – я ще ніколи не бачила Луку таким. 

Наче тоц хижий звір, що вийшов на слід. Наче до того Лука був муркотливим котом, що грівся на сонці – а підійшовши ближче я раптом виявила, що це пантера. 

– Ти й ілюзії накладаєш тільки випадково, – продовжив чоловік. – Не зважаєш на традиції. Маєш дивні провали в пам’яті.

Я мовчала й далі. 

– А ще… – Лука відірвався від дверей та зробив крок до мене. Я все ще не відступала, і ми опинилися надто близько один від одного, ледь не зіштовхнувшись носами. – Мені доводилося чути дещо про Солію Ріно. І ти… Ти все що завгодно, але не вона. 

У голосі Луки на мить прослизнуло здивування – наче він усвідомлював щось вже після того, як вимовив слова. Ще не знав точно, що до чого, але відчував щось неладне.

– Ти помиляєшся, – повільно видихнула я. Зрештою, тепер я таки була Солією – з її тілом, спадком та спогадами, якими б розмитими вони не були. 

– Я помітив суперечності вже давно, та спершу не зважав. Але вони не зникли, їх ставало тільки більше й більше. То скажи мені чесно – хто ти?

Темні очі Луки дивилися мені ніби в саму душу. Він примружився, і навіть маленькі зморшки біля його очей, що з’явилися через часті посмішки, зникли. 

Я закусила губу. Певно, рано чи пізно правда мусила вислизнути – я не могла приховувати її вічно. Ось тільки… Я все ще не розуміла, як тут ставилися до таких, як я. Та й чи були загалом інші такі ж, як я?.. 

Можливо, варто мені зізнатися – і на мене очікуватиме камера десь у підвалах королівського палацу, на мені все життя ставитимуть досліди, дітей та спадщину заберуть, а саму мене вб’ють за те, що займаю чуже тіло. Чи могла я так ризикувати?.. 

Я зиркнула Луці за плече – на двері, за якими Альда та Тео ремонтували коридор, тихенько наспівуючи якусь пісеньку. Мелодія була мені незнайома, але я розібрала кілька слів – під лимонним деревом зберемося знов, не кидай мене хоч зараз, моя любов…