Розділ 35. Пробудження

Я прокинулася, як і спала – з тяжкою головою. Сонце пробивалося у кімнату, осяюючи і барвисту блакитну плитку, і зовсім трохи пошкоджені лаковані світлі мостини. Тіло відчувалося легким, як пір’їнка – як наче не було ночі без сну; ось тільки думки про Луку не зникли навіть на мить. 

Він мені навіть снився – і від цього сну я одразу ж вкрилася плямами рум’янцю. Я там була у білій сукні – найкрасивішій з усіх, що мені доводилося колись носити. Лука стояв навпроти – з короною на голові, гарно вбраний і з посмішкою такою теплою, що я не могла відвести від нього очей. 

Навколо нас літали пелюстки троянд і півоній, і тоді Лука схилився до мене – повільно, наче дражнив – і поцілував мене. Я похитала головою, відганяючи спогади про сон. Невчасно все це. Дуже невчасно. 

Нехай Лука й говорив, що не гідний стати королем, та це було зовсім не так. Я бачила в ньому королівську кров ще навіть до того, як впізнала його за портретом. Він був гідний; і, певно, пройде не так багато часу, перш ніж він це зрозуміє. Окрім того… 

Якщо люди короля і справді його шукали, тоді він вже, певно, винайняв десь коня та мчав за милі від В’ярни, шукаючи іншого тимчасового притулку. 

Я зиркнула на сусіднє ліжко – Арміда вчора заснула першою, але зараз її вже не було. Куди вона поділася, я й не уявляла. Тоді я прислухалася: з-за сусідньої стінки, де мали бути діти, не доносилося жодного звуку. Я не знала, чи вони сплять, чи вже спустилися вниз – але поволі спустила ноги на підлогу та піднялася. 

Тіло ломило від втоми: останні дні видалися непростими, і в домі точно було надто багато незнайомців. Приємне відчуття розслаблення, що огорнуло мене після того, як я опинилася у цьому світі, розтало, як ранковий туман, і зараз я не відчувала себе у безпеці навіть у власному домі. 

Двері прочинилися зі скрипом, і я визирнула у коридор. Все так само, як і вчора – розбиті балки, пошматовані стіни. Кубло з ковдр, яке Лука наклав собі під дверима, вже кудись зникло, і від цього в мене в серці знову щось стиснулося. 

Як я встигла так швидко до нього прив’язатися?.. 

Двері кімнати Альди та Тео стояли відчинені, і я поволі підступила до них. Зазирнула всередину – тільки щоб виявити пусті, акуратно застелені ліжка. Серце важко гупнуло, а тоді спинилося зовсім. Я обвела кімнату очима ще раз, наче очікувала, що діти виявляться десь за важкими фіранками чи за дверцятами шафи. Кімната, звісно ж, залишалася пустою. 

Перша думка пролетіла в голові швидко: Лука їх забрав. Вона була абсурдна, я це зрозуміла одразу ж: навіщо наслідному принцу у розшуку брати з собою двох дітей?.. Та попри це вона все не зникала з моєї голови, і груди почало стискати панікою. 

– Тео! Альдо? – я, як була, боса й у довгій нічній сорочці, кинулася сходами вниз. Кілька скалок боляче впилися у п’ятки та пальці, але я зовсім не зважала. 

Коридори пролітали в мене перед очима, зруйновані та пусті, і страх стискав горло ще більше. 

– Альдо? Армідо?.. 

Я дісталася до коридору перед кухнею та різко спинилася. В кімнаті за зачиненими дверима щось точно відбувалося: я чула ледь приглушені голоси, кроки, відчувала запах їжі – зовсім трохи паленої. Чувся ритмічний стукіт молотка та чийсь сміх. 

Я поволі, дуже поволі підступила ближче. У дверях на рівні очей був невеликий скляний отвір, і я припала до нього лицем, зазираючи у кухню. 

Усі четверо – із Лукою разом – були там. Чоловік, загорнутий у смішний, надто малий на нього фартух, готував яйця на вогняному камені, Альда та Тео сиділи за столом з кольоровими олівцями та папером. Арміда примостилася у кутку та прибивала до підлоги пошкоджену мостину. 

Сама кухня виглядала так, наче вчорашнього обшуку й не було: все у ній блищало чистотою та прямо дзвеніло спокоєм.

На якусь мить я так і застигла, і в грудях розлилося якесь дивне, зовсім несподіване тепло. Лука не пішов; міг би, мав би – але чомусь вирішив залишитися. 

Я втупилася у нього очима: у пряму, високу постать – і тільки тоді помітила дивну зміну, що відбулася у ньому. Він не накинув ілюзію, як робив це часом раніше навіть у домі; натомість його волосся, що раніше спадало кучерями до лопаток і було забране в розпушений хвіст, зараз ледве лоскотало вершечки вух. 

Лука підняв очі від яєць на сковороді, і його погляд миттєво перетнувся з моїм. Мить він розглядав мої очі у просвіті дверей здивовано, а тоді посміхнувся, наче нічого й не сталося. 

Я присоромлено відступила на крок та нарешті відчинила двері кухні. 

Певно, Лука наклав на кімнату якесь закляття: звуки, до того приглушені, вдарили мені по вухах несподіваною хвилею. Альда та Тео голосно перемовлялися, Арміда гугнявила під носа якусь мелодію, їжа шкварчала на пательні, з відчинених навстіж вікон долинала музика.

– Доброго ранку! – ледь не проспівав Лука. – Обід вже майже готовий. І ти проспала сніданок, – додав він наче мимохіть. 

Я вже й сама це зрозуміла, але тільки розгублено пройшла до стола та відсунула стілець поряд з Альдою. Обережно зазирнула їй через плече на папір – на ньому вимальовувалися кілька фігурок – дві високі й дві нижчі. На перший погляд абсолютно невпізнавані, та мені навіть не довелося питати, аби зрозуміти, що це я, Лука та сама Альда з Тео.