Розділ 34. Обшуки

Я здригнулася, миттєво сідаючи рівно. Лука на моїх колінах відстав від мене всього на мить, а ще через одну стояв переді мною з руками, повними чарів. 

Коліна в мене дрижали, тілом розливалося тепло і жар, але в легенях вже забракувало повітря: хто міг прийти у таку годину?

Та ще й у той самий день після “обшуку” бургомістра?.. 

Лука озирнувся до мене напружено. 

– Залишайся тут, – сказав він тихо, але я в ту ж саму мить піднялася на ноги. Він у відповідь тільки підтиснув губи, але сперечатися не став, а тільки рушив до дверей. 

Біля них він завмер на кілька митей, повільно дихаючи, аби почути навіть найменший шерех, а тоді у цьому відпала усяка необхідність: я почула вже знайомий мені голос та кинулася відчиняти важку браму. 

– Гей, сієро Ріно, ви ще не спите? 

Арміда ледь вміщалася в одвірок, і мені довелося відступити на кілька кроків, аби окинути її поглядом повністю. В руках вона тримала дві велетенські торби, а під пахвою стискала якийсь довгий шмат дерева. 

– Ти ж ілюзіоністка, Соліє! – Лука відтіснив мене геть, хоч рука його і була м’якою. – Мусила б знати, що голос можна підробити! 

Я завмерла на мить. Я – Соломія – цього не знала, а ось справжній Солії це й справді мало б бути відомо. Ось тільки її пам’ять не спромоглася мені цього вчасно повідомити. Та після слів Луки розуміння й справді прийшло – і попри те, що моєї провини не було, я все одно залилася фарбою сорому. 

Арміда дружньо штовхнула Луку в плече, і від цього чоловік на мить здивовано зупинився, наче цей жест був для нього чимось зовсім новим і незрозумілим. 

– Та все гаразд, – кинула вона. – Це ж таки справді я. І я принесла ваші парти й усяке таке. 

Вона боком протиснулася повз мене та принца всередину, і разом із собою протягла усе, що несла на плечах та під пахвами. Скинула у найближчому кутку, а тоді протиснулася ще раз – до дверей. Коли я визирнула у темряву вулиці, виявила, що Арміда якось примудрилася принести з собою стільки речей, скільки не міг би відвезти, певно, і цілий віз. 

Поки вона переносила їй, я спромоглася тільки вражено спостерігати; Лука відмер перший та взявся за допомогу, але я бачила, що за раз він міг прихопити значно менше, ніж столярка. 

– Дякую, Армідо, – сказала я, нарешті зачиняючи двері, коли все принесене жінкою опинилося всередині. – Не подумай, що я невдячна, та все ж… чому ти прийшла так пізно? 

Ніч за вікном вже повністю вступила у свої права – і навіть вічно гучне приморське місто з не останнім у країні портом поволі затихло. Таке траплялося нечасто – тільки у глуху годину ночі, що вже майже передувала світанку. 

Арміда незручно посміхнулася та потерла потилицю дужою рукою. Її волосся розтріпалося – і я тільки зараз помітила, що воно було заплетене у просту нічну косу, а весь її одяг виглядав накинутим абияк. 

– Ви ж вже чули про обшуки, так?.. – запитала вона. Тоді перевела погляд від мене та Луки на розбитий коридор, де цілими лишилися тільки стіни та підлога, та й ті не повністю. – Ох… 

Я склала руки на грудях і відкинулася на стіну. Зараз, в напівтемряві, коли голова була важка від поцілунків з Лукою, думок про дітей та майбутнє, розруха у гостинному домі здавалася навіть страшнішою. 

Я не знала, як я можу виправити усе за ті нещасні два дні, що залишилися до понеділка – дня, коли мали прийти перші учні. А завтра… Голова почала боліти навіть сильніше, варто мені було згадати про співбесіди з учителями, що я сама й призначила, не знаючи, як усе обернеться. 

Тепер затія про відкриття школи здавалася дурною – як і попереджав мене Лірено з самого початку. Чому я думала, що мені все вдасться?.. Звідки набралася сміливості, коли все життя до цього жила сірою мишкою?

З розпачливих думок мене вирвала Арміда. 

– Я почула людей бургомістра в себе на вулиці. Вони вже зайшли у перший дім, і я знала, що часу лишається обмаль. 

Я різко підняла голову. Тобто обшук провели не тільки у “Оливковій гілці”, але й в інших будинках?.. 

– Скажу відверто – з людьми бургомістра стосунки у мене не найкращі. Як і у більшості тут, прямо кажучи… А вони славляться тим, що проводять свої обшуки не надто акуратно. То я вирішила винести все цінне з дому, поки вони від нього каменя на камені не залишили. І принесла все це сюди. 

Лука поряд зробив маленький, ледь помітний крок назад. Якби ми не стояли так близько – і якби якась частинка мого розуму не була постійно, невідривно зосереджена на ньому, я б й не помітила, як він зблід, а руки його стиснулися в кулаки. 

– Що вони шукають? – запитав він на диво спокійно. 

Арміда спершу невпевнено похитала головою, а тоді завмерла. 

– Я не впевнена, та… Кілька з них проходили повз будинок, і говорили щось про принца-спадкоємця, цього Луціано… Але це ж дурниця, так? – вона подивилася на нас, наче очікувала, що ми знатимемо відповідь. – Що принцові перед коронацією робити у В’ярні?

Запала незручна мовчанка, яку порушував тільки скрип вирваних зі цвяхами мостин. 

– Вони шукали принца, – повільно, тихо повторила я, намагаючись не косити очима на Луку. Виходить, король все ж якось дізнався, що Лука саме тут – і шукав його тепер повсюди, не соромлячись руйнувати чужі будинки.