Розділ 33. Вага вінця

В лиці Солії не було нічого, окрім очікування і нескінченного терпіння – навіть тоді, коли я замовк майже на хвилину, не знаючи, як зізнатися. 

Зрештою я так і не знайшов слів. 

– Ти вже здогадалася, так? – запитав я, схиляючи голову. Солія якусь мить дивилася спокійно, а тоді повільно, дуже повільно кивнула. 

– Думаю, що так. Твої портрети висять по всьому місту. 

Я зітхнув. Певно, варто було очікувати цього – та я все ж сподівався, що той факт, що на портреті, написаному під примусом, мені ледве виповнилося вісімнадцять. Це було понад десятиліття тому, але які б зміни не відбулися з моєю зовнішністю, їх було недостатньо. 

– Ти єдина помітила, – сказав я неголосно. – Не думаю, що ти комусь говорила, так?

Мені насправді не потрібна була відповідь, бо я знав її й так, але Солія все одно похитала головою. 

– І не скажу, – пообіцяла вона одразу ж, так само спокійно. – Але чому?.. 

Я стиснув зуби. Зрештою, це питання мало колись виплисти. 

– Я втік з палацу. Планував податися на північ чи на схід – якомога далі від столиці та від батькових вартових. Але… Виявилося, що до життя без королівського прізвища я не надто пристосований. 

Я присоромлено розвів руками. Зізнаватися у подібному було неприємно – все своє життя я не усвідомлював, наскільки відрізнявся від інших самим тільки правом свого народження. Були, звісно, очевидні речі, про які я знав – як-от те, що доля усіх людей у королівстві одного дня буде у моїх руках – але інші відкрилися тільки після втечі, коли довелося відкинути ім’я Дамеліо. 

Візники не хотіли приймати мене поза чергою; зайти у будь-який заклад зі зброєю, прикріпленою до пояса означало, що мене викинуть геть наступної хвилини. Та й загалом люди стали менш добрими, коли не очікували королівської милості за допомогу чи кари за непослух. 

Солія обережно зробила ще один ковток вина. 

– За тобою ведуть полювання? – запитала вона стурбовано. 

– Хіба що варта мого батька, – відповів я. – Я втік зі своєї волі. Одна думка про те, що доведеться стати королем Кесталії… 

Я втупився поглядом у шмат темного неба, що виднівся за побіленими стінами гостинного дому. Скільки разів я сидів у цьому ж дворі раніше як принц? І навіть уявити не міг, що колись опинюся тут як втікач. 

– Але коронація всього за кілька тижнів, – Солія відставила склянку на мармур коло себе та склала руки на грудях. – Що відбувається? Чому ти тікаєш?

Я обсмикнув трохи задовгі рукави сорочки, розгладив манжети. 

– Я не можу стати королем. І не хочу. Дафнія – перша донька. Вона має отримати трон, це її законне право. Та й, – я посміхнувся краєчком рота. – Вона набагато краще підходить на цю роль. 

Це стало очевидно, ще коли ми були тільки дітьми. Матір померла, залишивши нас удвох – мене і Дафнію. Батько завжди був десь далеко – навіть якщо насправді нас розділяли кілька метрів чи кам’яних стін палацу. 

Дафнія вливалася в роль спадкоємиці легко: вона знала усю палацову прислугу на імена, зі справжнім інтересом вивчала економіку та історію і мала план реформ на наступні десять років ще тоді, коли їй самій заледве виповнилося п’ятнадцять. 

Я ж був… іншим. 

– Всю свою юність я провів, шукаючи пригод на півночі, – сказав я, намагаючись придушити гіркоту у посмішці. – Звісно, тоді я не знав, що окрім невеликого загону, з яким я подорожував, з-за кожного куща за мною спостерігали принаймні десяток палацових вартових. Як ти, певно, можеш уявити, багато небезпек та пригод я не знайшов. 

Злість на батька все ще іноді розливалася в грудях, і мені щосили доводилося її придушувати. Батько був хворий – одні боги знають, скільки він ще зможе прожити. І навіть попри те, що сталося, я не хотів, аби моїми останніми думками про нього були прокляття. Але його залізна хватка не відпускала мене навіть тоді, коли я тікав на сотні, тисячі миль від палацу. 

– Дафнія ж тим часом ходила на усі збори, народні віча, закінчила академію, а потім ще одну… Вона, можливо, дещо холодна – але повір, кращої королеви за неї Кесталія ще не бачила. 

– Але хіба у вас… – почала Солія й урвала себе. – Хіба у нас жінка може зайняти престол?

Я зовсім трохи насупився на дивну обмовку, але відповів:

– Може, але тільки якщо немає жодного іншого, навіть молодшого спадкоємця. І день коронації вираховували дуже довго – наступного настільки ж вдалого доведеться чекати, можливо, десятиліття. 

Я дуже сподівався, що здоровий глузд у батькові переможе, і він все ж накаже коронувати Дафнію. Він не проживе десятиліття – а якщо не коронує доньку перед смертю сам, країна впаде в розбрат і хаос. Я знав принаймні про кілька десятків дворян, які були зовсім не у захваті від думки про жінку на троні, і підозрював, що насправді їх набагато більше. 

Благословення батька – це єдине, що могло б звести Дафнію на трон без кривавого сліду за нею. 

– Я знаю, що не буду досить гідним королем – навіть не вполовину таким же добрим, як Дафнія. Тож я… запланував усе, як слід: двійко найшвидших коней чекали на мене у стайні рівно за місяць до коронації – досить довгий час, аби я встиг втекти й заховатися, і надто короткий, аби мене встигли відшукати.