Розділ 32. Під апельсиновим деревом

Якимось чином я перетнув коридор у кілька широких кроків. Солія все ще стояла нерухомо – наче враз забула, як це взагалі – ходити. Вона видавалася дивовижно блідою: шкіра майже зливалася з білим, випаленим південним сонцем волоссям. 

Дівчина дивилася якусь мить прямо крізь мене, наче й не бачила; а тоді сталося щось, чого я чомусь геть не очікував: вона рвучко і сильно обійняла мене. 

В якусь мить ребра затріщали, і повітря вибило з легень, а я зумів видати тільки дивний, здавлений звук. Ще якусь мить я стояв нерухомо, а тоді й сам несміливо підняв руки та поволі обійняв Солію. 

Спина в неї була тонка, а під пальцями легко відчувалися гострі хребці. Чуже волосся опинилося під носом – воно пахло морською піною, як в якихось давніх русалок з легенд. 

Обійми закінчилися так само швидко, як і почалися, і вже через мить Солія опустилася навпочіпки перед Альдою та Тео. 

– З вами усе гаразд? – майже прошепотіла вона, простягаючи руку вперед. Тео все ще стояв на віддалі: одна рука, захована за спину, досі тримала останні струни закляття, якого я його навчив. 

Альда не була така обережна – щойно Солія сіла перед нею, дівчинка кинулася до неї, обіймаючи за шию та пускаючи сльози на чужу сукню. Солія обійняла її так ніжно, наче Альда була скляна, чи навіть крихкіша, та погляд її не відривався від Тео. 

Пройшло якісь кілька митей, і він таки опустив закляття. А тоді повільно, обережно підступив на кілька кроків. 

– Ти прогнала його, – сказав він повільно, підозріло. – І ти не віддаси йому Альду?

Тепер у погляді та голосі Тео звучала вимога, але Солія зовсім не розсердилася. Вона зустріла очі хлопчика впевнено і твердо. 

– Ніколи. 

Тео зробив ще один крок, а тоді зірвався на біг. За якісь кілька митей він також притиснувся до Солії та боку сестри, і вона обійняла їх обох, міцно притискаючи до себе. Я застигнув за кілька кроків, відчуваючи себе зайвим, випадковим спостерігачем. 

Я не мав права тут бути. Все, що я отримав від Солії, було добуто обманом. І якщо вона дізнається… 

Я обірвав думку, не бажаючи доводити її до кінця. 

Солія тим часом піднялася, втерла очі, але все ще не відпускала рук обох дітей – наче боялася, що якщо це зробить, вони кудись раптово зникнуть. 

Я зробив крок до неї та простягнув руку – а тоді зупинив її за мить до того, як вона опустилася на плече Солії. 

– Ти в порядку? – з притиском запитав я. Очима я уважно обстежував кожну частину її лиця, намагаючись знайти сліди підступного прокляття чи дії амулета. Невже бургомістр просто збрехав? 

Солія струсила головою, і її волосся хвилею і непокірними кучерями розсипалося по плечах та спині. 

– Він намагався мене отруїти, – сказала вона просто, наче це нічого й не значило. Та той страх, який я помітив у ній кілька хвилин тому, повернувся – ось тільки зараз вона намагалася його приховати від Альди та Тео. – Та твій перстень попередив мене. Я нічого не пила. 

Я повільно видихнув. Вузол в грудях розпустився – а я й навіть не підозрював до цієї миті, що він там був – і я повільно сперся на стіну. Ноги наче враз припинили мене тримати, і я ледь помітно похитнувся. 

Я знову простягнув руку до дівчини, та цього разу не став її зупиняти – повільно провів пальцями по її долоні, а тоді плечу. Солія завмерла, але нічого не сказала. 

Моя рука піднялася вище і завмерла за якусь волосинку від засмаглої, але зараз дивно блідої щоки. Непокірний кучерик залоскотав мені великий палець, і Солія ледь помітно схилила голову вбік, притуляючись щокою до моєї руки. 

– Соліє, я… – почав я, та голос зазвучав якось дивно хрипко, і я урвався. Мить просто дивився на неї – у ці глибокі сірі очі, оточені світлими, ледь помітними, але довгими віями. – Я дуже хвилювався. 

Я подався до неї, зовсім трохи – і відчув її трохи пришвидшене дихання на губах. Вона була так близько, я майже відчував її тепло та вже уявив, які ж на дотик мали б бути її губи… 

– Яка огида, – заявив хлоп’ячий голос знизу. Тео відвернувся, склавши руки на грудях, і удав, що зараз почне блювати. Лице в нього було червоним, я буряк – і я відчув, що моє зараз наблизиться за кольором. 

Ми з Солією відскочили один від одного в одну мить та застигли біля протилежних стін коридору. Альда поряд мрійливо зітхнула та сильніше стиснула виверну, на яку у ході усіх подій я зовсім не звернув увагу. 

Звідки Солія взяла виверну? Обіцяла ж повернутися тільки з цукерками! 

Втім, я не встиг нічого запитати. Солія оговталася швидше за мене: заправила волосся за вуха чітким рухом, прокашлялася, а тоді безкомпромісно заявила:

– Ви подивіться, котра година! Вже час вечеряти. 

Альда та Тео трохи збадьорилися; я й сам відчув, що голод стискає живіт – до того про їжу я не думав взагалі. Діти перші спустилися сходами, а я пропустив Солію вперед. Втім, вона затрималася ще на мить: обережно стиснула мою долоню своїми пальцями та схилилася ближче до мене. 

– Дякую, – прошепотіла вона майже мені на вухо. А тоді почала спускатися, і я з нею – але моя рука все ще була затиснена між її пальців. І я зовсім не намагався її звільнити.